Гурткова робота

27.10.2021 Тема. Краєзнавчий пошук як основа діяльності музею 1. Методика проведення краєзнавчих досліджень. 1.1. Етапи, форми і методи краєзнавчої роботи. Краєзнавча робота в школі передбачає цілий арсенал ефективних методів і форм успішної навчально-виховної роботи. Завдяки вивченню, використанню місцевого історичного матеріалу учні мають змогу вийти за межі підручників, відчути історичні події, осмислити історичні процеси, "доторкнутися" до історії. У сучасній методиці викладання краєзнавства в школі розроблено систему, що включає ряд етапів та різноманітні форми і методи її реалізації. (Додаток 1). Теми для краєзнавчої роботи в школі можуть бути різноманітні. Це і теми, присвячені вивченню історії міста чи села, краю, школи, і вивчення пам’ятників і пам’ятних місць, і біографій визначних людей, і вивчення краю в певний період, археологічне вивчення краю, вивчення топоніміки, ономастики, нумізматики краю тощо. Комплексне вивчення історії краю передбачає, що увага учнів повинна зосереджуватись на основних явищах і процесах, які мали місце в історії даного краю. Дуже важливо прослідкувати з доступною учням глибиною, з одного боку, відображення і переломлення в історії краю загально історичних процесів, з другої – внутрішні зв’язки і відношення між подіями і явищами місцевої історії. Проведення краєзнавчої роботи може включати різноманітні форми і методи навчання, зорієнтовані на поглиблене вивчення краєзнавчих об'єктів учнями. Серед них визначальними є: - методичні схеми і рекомендації вивчення краєзнавчих об'єктів; екскурсії до краєзнавчого музею, тематичні розповіді екскурсовода і керівника факультативу; - навчально-практичні роботи, лабораторні (з документами, архівними матеріалами з історії краю); - зустрічі з ветеранами війни, національно-визвольних рухів, народними умільцями; практикуми в місцевому архіві; тематичні походи та експедиції; - конференції з історії краю; - організація книжкових тематичних виставок і занять з бібліографії краю; -робота з краєзнавчими текстами; - дидактичні ігри з краєзнавства, брейн-ринг «Люби, вивчай свій рідний край», аукціони, ярмарки народних пісень, приказок, предметів побуту; - тематичні бесіди і діалоги учителя та учнів. Для вчителя, який організовує вивчення історії рідного села (міста) доцільно застосувати певну послідовність такої роботи. (Додаток 2). В процесі виконання цієї роботи періодично з учнями проводяться бесіди на тему: ”Історія села (міста) – історія нашої Батьківщини”, “Роль і місце вивчення історії села (міста) в нашому житті”, “Історія села (міста) в народних піснях, переказах, легендах, віршах, оповіданнях”. Поглиблюється вивчення певного краєзнавчого об`єкту з учнями і під час тематичних екскурсій до краєзнавчого музею села (міста). Підсумком роботи, своєрідним звітом можуть бути учнівські реферати, до написання яких ставляться певні вимоги: різноманітність тем, відображення в них всієї специфіки краєзнавчої роботи, самостійність у роботі над рефератом, збір і оброблення матеріалу, його систематизація, написання і захист реферату. Для поглиблення і деталізації краєзнавчої роботи можна запропонувати учням написання рефератів про історію вулиці села (міста), де вони проживають у відповідно обраний період. (Додаток 3). Крім цього учням, які бажають вивчати історію конкретної вулиці, можна запропонувати підготувати реферат на одну з таких тем: “Рідна вулиця”, “Історія вулиці, на якій ти живеш”, “Роль вулиці у твоєму житті”. “Меморіальна дошка – візитна картка історії вулиці”. Зацікавленим у вивченні історії школи можна рекомендувати таку схему (Додаток 4). Для поглиблення знань школярів з даного краєзнавчого об'єкта доцільно провести цикл бесід. Наприклад, «Діяльність школи на різних етапах історичного розвитку, «Витоки і становлення національної школи». При можливості слід організувати екскурсію в шкільний краєзнавчий музей, зал, кімнату. Запропонувати учням підготувати повідомлення «Перші учителі нашої школи», «Відомі діячі краю — вихованці школи». Важливим об`єктом для вивчення може стати історія якогось підприємства, процесу колективізації або створення першого фермерського господарства. Зазначений вид краєзнавчої роботи крім суто історичного аспекту має виховне значення. Адже в процесі дослідження конкретного господарського об`єкту чи соціально-історичного явища учні отримують безцінний досвід сприйняття соціальної інформації з перших рук, у всіх її проявах. Серед педагогічних технологій, що нині застосовуються під час навчання історії у школі, і мають прагматичну спрямованість на результат, що з'являється у процесі вирішення тієї чи іншої проблеми, виокремлюється проектна технологія навчання. Доцільним буде використання даної технології і для краєзнавчої роботи учнів. Технологія проектного навчання (метод проектів, проектне навчання) є розвитком ідей проблемного навчання та ґрунтується на розробці і створенні учнем під контролем вчителя нових продуктів, що характеризуються суб'єктивною або об'єктивною новизною та практичним значенням. Сутність проекту можна визначати як "п'ять П": • Проблема • Проектування (планування) • Пошук інформації • Продукт • Презентація + "шосте П" проекту - його Портфоліо, тобто папка, в якій зібрані всі матеріали проекту. Навчальний творчий проект - це самостійно розроблений і виготовлений продукт (матеріальний або інтелектуальний) від ідеї до її втілення, що володіє певною новизною і виконаний з консультацією вчителя. Метою технології проектного навчання є формування проектного мислення, стимулювання мотивації до навчання, розвиток ключових і предметних (історичних) компетентностей. Організація проектного навчання з краєзнавства потребує врахування низки умов. Беручи за основу класифікацію, яку розробили Ю. Загуменнов, Л. Шелкович, Г. Шварц до них відносимо: актуальність значущої для учнів проблеми, такої, що потребує інтегрованого знання й самостійного пошуку шляхів її рішення (наприклад, вивчення проблеми історії й культури та взаємовідносин національних спільнот, що проживають у шкільному мікрорайоні); передбачувані результати проектної діяльності мають практичну, теоретичну, пізнавальну значущість для всіх і для кожного учасника проекту (наприклад, складання демографічної карти мікрорайону, проведення інтерв'ю, серії репортажів, випуск газет, організація фестивалю тощо); самостійна (індивідуальна, парна, групова) діяльність учнів з планування, реалізації та оцінювання проекту; розподіл ролей і відповідальності всіх учасників проекту, індивідуальне або колективне планування роботи; змістовна частина проекту чітко структурована, алгоритмічна, бажано із вказівкою поетапних результатів (наприклад, етап добору літератури з теми проекту завершується складанням тематичної картотеки, а етап збору фактичних даних - розробкою таблиць, схем, графіків тощо); робота над проектом припускає використання дослідницьких методів (аналіз даних і встановлення причинно-наслідкових зв'язків, висування гіпотез і нових проблем дослідження, проведення спостережень, експериментів тощо); заохочується активне використання різноманітних методів роботи з інформацією ("круглі столи", "мозкові штурми", використання ресурсів глобальної мережі Інтернет тощо); у процесі роботи над проектом учні можуть одержати необхідну консультацію, педагогічну, психологічну й інформаційну підтримку з боку вчителів та інших фахівців. Роботу за проектною технологією необхідно організувати таким чином, щоб учні навчалися: визначати основні та поточні (проміжні) цілі й завдання; шукати шляхи їх вирішення, обираючи оптимальні; здійснювати й аргументувати вибір; передбачати наслідки вибору; діяти самостійно (без підказки); порівнювати отриманий результат з тим, що передбачається; об'єктивно оцінювати процес (саму діяльність) і результат проектування і, звичайно, набути достатнього, як для свого віку, рівня компетентностей. Проекти, які виконуються у межах навчального процесу на уроках історії можна класифікувати за декількома ознаками. За типом продукту, що є результатом проектної діяльності, їх можна поділити на: дослідницькі; творчі; інформаційні; технологічні; практико-орієнтовані. За тривалістю виконання проекти можна поділити на: 1) короткострокові (міні-проекти, що розраховані на термін від одного до декількох уроків); 2) середньострокові (звичайні проекти, що розраховані на термін від місяця до декількох місяців); 3) довгострокові (макропроекти, що розраховані на термін від навчального півроку до року). Залежно від кількості учасників проекти поділяються на індивідуальні та групові (від двох до декількох десятків учнів). Проекти можуть використовуватися вчителями як під час позаурочної роботи так і безпосередньо на уроках. Проектна діяльність передбачає низку умовних етапів. (Додаток 5). Кінцевим результатом проектів з краєзнавства є текст, художнє зображення, відеофільм, мультимедійна презентація, макет. Багато учнів вибирає об'єктом дослідження усну народну творчість на території краю. Їм можна запропонувати таку схему вивчення (Додаток 6): Подібну роботу можна проводити з учнями, що мають намір вивчати етнографію краю (Додаток 7). Учні можуть обрати для дослідження такий краєзнавчий об'єкт, як історія свого роду. Для його вивчення можна запропонувати наступну схему (Додаток 8). Доцільно організувати захист наукових робіт «Славетні родини», «Історія роду — історія України та краю», а також оформлення альбомів «Пам'ять родоводу», «Роде наш красний». Однією з найбільш складних форм краєзнавчої роботи є шкільна експедиція. Головною особливістю шкільних експедицій є пошуково-дослідницька спрямованість. Експедиція є найбільш поширеною формою збору етнографічних, археологічних, фольклорних та інших матеріалів з історії краю. В основу роботи експедиції покладена самостійна діяльність учасників: спостереження за життям, огляд предметів матеріальної культури, збір історико-етнографічного матеріалу, оформлення теми дослідження в письмовому виді, історико-етнографічний нарис за темою, реферат, альбом, виступ з доповіддю на шкільній конференції. Історико-краєзнавчі експедиції, як і туристично-краєзнавчі походи бувають тематичними і комплексними. За змістом шкільні експедиції поділяються на історичні, археологічні, етнографічні, фольклорні, археографічні . Організація і проведення експедицій складається з трьох етапів: підготовчого, польового, камеральної обробки зібраного матеріалу і звіту. Теми вибираються посильні для учнів, по можливості локальні і маловивчені, які відображають важливі історичні події минулого або наших днів. Учні повинні стати в певній мірі першовідкривачами, що підвищує їх інтерес до пошуку і дослідження. Підготовчий етап експедиції включає в себе науково-практичні, матеріально-технічні і організаційні питання. В цей час учні знайомляться з метою і завданнями експедиції, визначають індивідуальні теми досліджень, складають бібліографію, вивчають опубліковану літературу, документи архівів, матеріали музеїв, проводять попереднє планування на кожний день, знайомляться з природніми умовами районами експедиції за літературними, картографічними джерелами, а також шляхом опитування людей, які побували в цій місцевості. Готують різноманітну документацію, оформлюють щоденники, записи, знайомляться з технічними засобами, готують туристичний маршрут. Організатори експедиції ставлять перед собою питання: на які знання, отримані у школі, слід опиратися? Які нові знання учні отримують в експедиції з допомогою вчителя, а які самостійно? Як використовувати знання, отримані учнями в експедиціях минулих років і розвинути їх дальше? Яким вмінням слід навчати учнів в процесі підготовки і проведення експедицій? Підготовка учнів до експедиції проходить в теоретичному і практичному напрямках. Наукова робота з підготовки до краєзнавчої історико-етнографічної експедиції учнів складається з двох напрямків, які доповнюють одне одного: 1. Вивчення етнографічних джерел, писемних, архівних, музейних, речових, опублікованої літератури та інших матеріалів. 2. Польові дослідження. Глибокі знання архівних, музейних і опублікованих матеріалів є обов’язковим елементом підготовки до експедиції, так як дозволяє глибше і повніше вивчити явища і факти, які були знайдені у час польових досліджень. І навпаки, зібрані матеріали у польових умовах дозволяють не тільки доповнити, але й точніше витлумачити дані, отримані при роботі з архівними та іншими джерелами. У процесі підготовки до експедиції особливу увагу слід приділяти питанням практичного характеру. З цією метою підготовка ведеться за двома напрямками. Перший з них – практикуми. Перший практикум проводиться у класі і бібліотеці. Його мета – сформувати вміння і навички роботи з каталогами, довідковою краєзнавчою літературою, періодикою, ознайомити учнів з літературою з історії та етнографії краю. У підсумку учні повинні навчитись знаходити потрібну літературу, робити виписки, посилання. складати бібліографію за темою дослідження, складати бібліографічні карточки, анотації книг, тези, конспекти, рецензії на статті краєзнавчого змісту. Другий практикум проводиться в класі і в архіві. Його мета – сформувати вміння і навички роботи з документальними матеріалами. На початку проводиться робота з документами підручників, посібників, збірників з історії рідного краю. На наступному етапі в роботу включаються документи краєзнавчих музеїв, сімейних архівів тощо. Завдання полягає у тому, щоб навчити учнів самостійно аналізувати документи, черпати з них аргументи для своїх висновків. Третій практикум проводиться у краєзнавчому музеї. Його мета – набути вміння і навички оброблювати, описувати, паспортизувати, оформлювати, експонувати історичні пам’ятки. Другий напрямок підготовки учнів до експедиції проводиться у формі практичних занять. Є такі види занять: 1) навчальні заняття, на яких вчитель показує, як учням треба складати питання, план, формулювати робочу гіпотезу з теми дослідження, вести бесіду з інформатором, записувати і оформлювати пригадування, як вести польові записи, індивідуальні і груповий щоденники, фіксувати предмети матеріальної і явища духовної культури. В ході цих занять учні самостійно знайомляться з допоміжними матеріалами (опитувальниками, пізнавальними і практичними завданнями, анкетами, таблицями, пам’ятниками); 2) тренувальні заняття; 3) самостійна робота учнів, яка включає складання плану, підготовка питань, таблиць, пам’яток, формулювання робочої гіпотези, запис згадування батьків, сусідів, визначних людей села, міста, опис предметів матеріальної культури тощо. Учні самостійно читають літературу, де дані описи предметів матеріальної культури або розкриваються методи їх описання, проводяться практичні заняття в музеї, де кожен учень, отримавши відповідні предмети матеріальної культури, повинен їх докладно описати, сфотографувати. З цією метою проводяться навчальні екскурсії в музей. Дозвіл на проведення експедиції, як і на похід, дає директор школи і педагогічна рада. Вони затверджують маршрут, район і план роботи експедиції. Закінчується підготовка до експедиції складенням програми (Додаток 9). Поряд з тим готуються і затверджуються різні допоміжні документи експедиції: опитувальники, пам’ятки, анкети тощо. Для початківців вони необхідні, бо націлюють на ті проблеми, які необхідно розкрити і вивчити. При організації експедиції важливо мати два питання: що вивчати і як правильно організувати вивчення. Польовий етап експедиції включає в себе наступні види робіт: підбір інформаторів, запис згадок, анкетування, особистісний огляд і фіксацію предметів матеріальної культури, складання планів жилих будинків, громадських будов, господарських побудов, населених пунктів, таблиць, діаграм, схем, карт околиць населеного пункту, земельних угідь, маршрутів, походів, району роботи експедиції, збір колекцій для музею, занесення їх в польовий опис, ведення польового щоденника, опис предметів матеріальної культури, складення паспортів знахідок. Успіх роботи експедиції залежить від цілеспрямованого характеру збору матеріалу. Окремо вихоплені факти, документи, фотографії і звичайні знахідки не представляють особливої цінності як для науки, так і для навчально-виховних цілей. Тому важливо мати комплекси, зібрання документів, предметів, об’єднаних загальною темою. Можливості отримання таких зібрань залежить від вибраної теми. Сприятливими у цьому відношенні є теми: історія населених пунктів (села, міста) або його складових частин, школи, промислового підприємства чи закладу; життя і діяльність земляків, учасників тих чи інших історичних подій; історія окремих галузей історії (геральдики, нумізматики, ономастики). Ці теми дають можливості здійснення хоча і невеличких, але особистих відкриттів, проведення дійсної пошуково-дослідницької діяльності під керівництвом вчителів. при вивченні історії села чи міста далеко не завжди в опублікованій літературі і місцевих архівах є необхідні матеріали, особливо з більш давнього періоду. В цьому випадку не обійтись без державних архівів і музеїв. Але за допомогою до них слід звертатися тільки тоді, коли вичерпані усі місцеві можливості. При чому, звертаючись в архіви і музеї, треба точно вказувати, яка подія цікавить, період історії села або в житті певної людини. Оскільки архіви і музеї не в стані дати повного опису тих чи інших подій, вони можуть уточнити окремі факти і події. Записи відомостей інформаторів історичних, етнографічних, топонімічних, фольклорних матеріалів створюють основу польових досліджень. Щоб свідчення були достатньо повні і змістовні, необхідно старанно підбирати інформаторів, попередньо готуватися до зустрічі із ними, складати питання для майбутньої з ними бесіди. При цьому увага учнів повинна акцентуватися на дискусійних питаннях, які вимагають уточнень. Записуючи згадування, слід уважно ставитися до імен, географічних назв, адрес осіб, які згадуються інформаторами. Екскурсії, походи, експедиції є важливими формами топонімічних досліджень. У польових умовах шляхом суцільного дослідження місць поселення і методом опитування жителів проводиться відбір основного топонімічного матеріалу. Щоб свідчення були точними і більшими повними з одного і того ж топоніму опитують три-чотири інформатори в різних місцях населеного пункту. При чому про топоніми даного населеного пункту довідуються в інших населених пунктах і навпаки. Свідчення інформаторів необхідно співставляти з археологічними, історичними, етнографічними та іншими джерелами. Для збору матеріалу складається опитувальник з розділами (Додаток 10). Зібрані топонімічні матеріали зводяться у картотеку, систематизуються і класифікуються. В архіві карточки розташовуються в алфавітному порядку. За своїм змістом краєзнавча топонімічна робота у школах в основному має історико-географічний та історико-лінгвістичний напрямки. Робота проводиться з вивчення назв центрів обласного значення, топоніміки району, свого села, міста. З цією метою учні ведуть групові та індивідуальні топонімічні словники. Спочатку вивчаються назви, які згадуються у навчальному посібнику з історії краю, потім складається словник за схемою: топонім – переклад – коротка довідка. Третій етап у проведенні експедицій – це камеральна обробка матеріалів. Вона включає наступні види робіт: 1) оброблення записів особистих спостережень, згадувань, замальовок, кіно і фотодокументів, написання доповіді, реферату з теми дослідження; 2) вивчення археологічних знахідок, предметів матеріальної культури, складання паспорту, опис колекцій, занесення їх в інвентарну книгу; 3) участь у підготовці до конференції школи за підсумками роботи експедиції, перегляд колекції діафільмів, слайдів, кінофільму; 4) друк фотографій, підготовка фонозаписів усної народної творчості. Звітність за підсумками роботи експедиції завершує цю форму історико-краєзнавчої роботи учнів. У практиці шкіл вона повинна бути проведена у вигляді: 1) реферату або доповіді за індивідуальною темою дослідження з короткою характеристикою джерел, що досліджуються і прикладанням ілюстративного матеріалу (таблиць, планів, схем, діаграм, замальовок, фото-, відео матеріалів); 2) запису і оформлення згадувань декількох інформаторів; 3) докладного опису ряду предметів матеріальної культури; 4) особистих варіантів опитувань, анкет, таблиць, схем та інших допоміжних матеріалів за темою дослідження; 5) колекцій предметів матеріальної культури з теми дослідження з паспортами і етикетками на кожній з них; 6) загального щоденника і записуванням короткого літопису кожного дня і своїх вражень, пропозицій. Знаковим у розвитку краєзнавства є проведення Всеукраїнської експедиції учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина - Україна». Всеукраїнська експедиція «Моя Батьківщина – Україна» проводиться з метою вдосконалення патріотичного та громадянського виховання підростаючого покоління на традиціях і звичаях народу України, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної спадщини, історії рідного краю, ознайомлення з географічними, етнографічними, культурними та історичними пам’ятками та об’єктами заповідного фонду. Експедиція має довгостроковий характер. Основними завданнями експедиції є:  виховання патріотизму, любові до України, поваги до народних звичаїв, традицій, духовних і культурних цінностей усіх націй і народів, які живуть в Україні;  формування активної громадянської позиції;  залучення до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, географічних, етнографічних, історичних об’єктів і явищ соціального життя, а також до природоохоронної та дослідницької роботи;  створення умов для оволодіння практичними навичками пошукової роботи, розширення напрямів краєзнавчих досліджень;  задоволення потреб учнів у професійному самовизначенні відповідно до їх інтересів і здібностей;  просвітницька діяльність. Експедиція проводиться за напрямами, зміст яких визначається Положенням про Всеукраїнську експедицію учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина – Україна». Зміст напрямів: - «Духовна спадщина мого роду» - «Козацькому роду нема переводу» - «Із батьківської криниці» - «Із попелу забуття» - «Живи і возрадуйся, роде наш красний» - «Славні імена земляків» - «Геологічними стежками України» - «Географія рідного краю» 28.10.2021 1.2. Створення краєзнавчих музеїв, кімнат. На покращення ефективності краєзнавчої роботи у великій мірі впливає створення і функціонування шкільних краєзнавчих музеїв, кімнат. Практика свідчить, що шкільні музеї стають центром усієї краєзнавчої роботи і проводять результативну освітньо-пізнавальну, пошуково-дослідну та суспільно корисну діяльність за умови забезпечення їх методично підготовленими, диференційовано спрямованими програмами і тематичними планами. Можна навести наступні рекомендації щодо створення шкільного музею та використання його експозиції (Додаток 11). Експозиції музею можна використовувати на уроках, проводячи уроки в музеї, дослідження наявних у музеї документів, використовуючи навчальні екскурсії під час проведення уроків, демонструючи музейні експонати на уроках. У позаурочний час можна проводити у музеях екскурсії для різних категорій населення; виховні заходи з використанням матеріалів музею; роботу гуртків; семінари, лекції, конференції; сільські свята; поповнення експозиції музею новими експонатами, їх збирання і систематизація; висвітлення роботи музею в періодичній пресі. 03.11.2021 Практичні заняття: Розробка та організація пошуку за конкретною темою. На підставі дослідження архівних документів, матеріалів періодичної преси, краєзнавчої літератури, спогадів старожилів виокреслено основне в будівництві та становленні школи. Наступним кроком став розподіл на групи, кожна з яких працювала за певним, визначеним напрямком роботи та відповідно складеним планом. Для обміну інформацією між групами та з метою координації роботи періодично проводились засідання. Таким чином дослідження проводились за розділами: - «Історія спруди моєї школи»; - «Сьогодні успішний учень, завтра успішний громадянин України»; - «Учителями славна Україна, а учні їй людську славу принесуть». На різних етапах краєзнавчого дослідження використовувався комплекс таких методів: історико-порівняльний, історико-ретроспективний. історико-генетичний та історико-типологічний. Порівняльний метод дозволив зіставити первинні факти, відомості, а відтак знайти існуючі закономірності розвитку в досліджуваний період. За допомогою ретроспективного методу групи мали змогу вивчити окремі аспекти проблеми від нинішнього часу з проектуванням у минуле, від наслідку до причини, до соціально-економічних і педагогічних чинників, що дозволило визначити специфічні ознаки досліджуваних проблем. Генетичний метод дозволив концентрувати увагу на аналізі умов, за яких створилась школа і спостерігати її розвиток від передумови до кінцевого результату. Використання типологічного методу сприяло врахуванню та визначенню специфіки краєзнавчої роботи, допомагало акцентувати увагу на аналізі внутрішньої структури досліджуваного явища і його класифікації. Аналіз проведеної роботи дозволяє стверджувати, що особливе місце в краєзнавчій діяльності школи мають зайняти заходи краєзнавчого спрямування: екскурсії, пошук пам'яток старовини, вивчення традицій, легенд села. Вивчаючи пам'ятки історії чи культури, працюючи з літературними, музейними чи архівними документами, учні набували знань про свій край, оволодівали певними практичними уміннями і навичками, робили власні відкриття імен, подій, фактів, процесів і явищ, систематично прилучаючись до посильної суспільне корисної праці, виконують доручення дослідницько-інформаційного характеру від учителів. Крім того, краєзнавча робота над проектом стала засобом вихованння учнів, де на основі вільного вибору і необмежених можливостей для творчості, особистість опановує знаннями про різні сфери матеріального і духовного життя людей, локально близького оточення та набуває на цій основі певного соціального досвіду. Шкільне краєзнавство ми розглядаємо у трьох взаємозв'язаних аспектах: а) як систему знань про рідний край, адаптованих до вікових особливостей дітей; б) як підхід (принцип) у викладанні навчального матеріалу; в) як напрям практичної діяльності, спрямованої на всебічне пізнання рідного краю. Однак, з точки зору сучасних уявлень про українське національне краєзнавство та аналізу результатів нашого дослідження, ця робота має рівномірно презентувати знання про рідний край в площині географічного, історичного і соціального краєзнавства. Аналіз змісту досліджень засвідчив, що об'єктом краєзнавчих досліджень школярів є людина, її матеріальна та духовна культура в єдності з природою і соціально-економічним оточенням. Таким чином, краєзнавча робота розкриває перед юними дослідниками об'єктивні процеси розвитку суспільства у сфері найближчого спілкування. Рідна мова, історія, природа, мистецтво, символіка, родинно-побутова культура і традиції, що склались у етнокультурному середовищі, близькому для сприймання, сприяють кращому засвоєнню як особистих так і національних цінностей. 04.11.2021 Приклади та можливості використання краєзнавства На уроках в загальноосвітній школі учні отримують лише елементи краєзнавчих знань в зв’язку з навчальним матеріалом. Основний зміст кожного уроку повідомити учням лише основних знань про події, факти, принципи і положення певних наукових тенденцій розвитку суспільства. Завданням уроку з краєзнавства стає можливість сформувати в школярів інтерес до краєзнавчих знань в цілому. В останні роки краєзнавство мало доступ для школярів лише в позакласній та позашкільній роботі. Роль краєзнавства полягає не тільки в збагаченні учнів знаннями, але й в значному емоційно-естетичному впливу, котре діти відчувають як від власної участі так і від участі цікавих їм людей. Прикладом такого уроку може стати урок з краєзнавства . Зараз я спробую проаналізувати даний урок. 2.2.1.Урок з краєзнавства Тема уроку – Темою може бути будь-яке дослідження з краєзнавства (історія села чи міста, соціокультурні аспекти розвитку певної місцевості в якій знаходиться школа чи виховний захід). Мета уроку – Надати школярам знання з краєзнавства: • вивчити історичну особистість, видатного земляка, місцевість з історико-географічного чи соціально-культурного аспекту; • розвинути навички аналізу краєзнавчих фактів, вміння виділяти головне; • учні можуть отримати результати краєзнавчих досліджень; • сприяти формуванню національної свідомості та патріотизму учнів. Даний урок розпочинає вивчення теми з краєзнавства тому за типом він є уроком вивчення певного матеріалу або обґрунтування учнівських досліджень. Структурними компонентами даного уроку є: I. Організаційний момент, мотивація навчальної діяльності учнів – 2 хв. II. Актуалізація опорних знань, вмінь учнів – 3 хв. III. Вивчення нового матеріалу – 22 хв. 1. Історія села . 2. Видатні земляки. 3. Історико-географічний розвиток території села IV. Закріплення нових знань та вмінь учнів – 10 хв. V. Підсумки уроку – 4 хв. VI. Домашнє завдання – 3 хв. Оскільки за типом урок є уроком вивчення певного матеріалу, то розподіл часу (відведення значної його частини саме на вивчення нового матеріалу) є цілком доцільним. Організація початку уроку була здійснена шляхом мотивації необхідних знань. Перевірка знань та вмінь учнів не проводилась, оскільки даний урок є початковим етапом у вивченні нової теми. Актуалізація опорних знань, вмінь та навичок була здійснена шляхом з’ясування значущості даної теми у загальному курсі краєзнавства, шляхом бесіди з учнями з’ясовано обставини, в яких перебувало їхнє село в той чи інший історичний період, в тих чи інших історико-географічних чи соціально-культурних аспектах. Вивчення нового матеріалу здійснювалося кількома способами – через повідомлення вчителя, через здійснення учнями самостійної пізнавальної діяльності, через пошук учнями відповідей на поставлені проблемні запитання. Серед використаної на уроці наочності можна назвати Краєзнавчу карту області району чи села та атласи з історії України, мультимедійні презентації. На даному етапі уроку можна відзначити досить активну діяльність учнів переважно пізнавально-пошукового характеру, особливо на етапі самостійної пізнавальної роботи (випереджувальні завдання). Первинне закріплення вивченого на уроці матеріалу здійснювалася двома способами – шляхом усного опитування та шляхом загального тестування по основних положеннях змісту нового матеріалу. Дидактичний матеріал, використаний на уроці, цілком відповідав меті, поставленій перед даним уроком. Змістом домашнього завдання є складання хронологічної таблиці по вивченому матеріалу, причому ця таблиця містить і певний елемент порівняння: події в селі чи місті необхідно порівняти або певним чином поєднати за допомогою причинно-наслідкового зв’язку з подіями, що відбувалися одночасно в Україні. Інструкція до виконання була подана чітко та детально, з точним зазначенням пошукових методів, якими слід користуватися під час виконання завдання. Диференційований та індивідуальний підхід до учнів виявився у додаткових завданнях деяким учням – виконанні реферативних повідомлень, міні-проектів.Підведення підсумків уроку здійснювалось у два етапи – перший – підведення підсумків по навчальному навантаженню уроку, другий – підведення підсумків та оцінювання роботи учнів під час уроку. Поурочні бали відповідали критеріям оцінювання навчальних досягнень учнів. Таким чином, основна мета, поставлена перед даним уроком, була досягнута. Взаємодія між вчителем і учнями на невербальному рівні здійснювалась в атмосфері доброзичливості та взаємопідтримки. З метою покращення ефективності роботи вчителя і учнів на уроці слід покращити матеріально-технічне оснащення кабінету школи . Висновок 1.Краєзнавча робота школярів має бути невід'ємною складовою навчально-виховного процесу, входити до складу навчальних програм, переважно географії та історії. 2. Організаційно-педагогічною формою шкільного краєзнавства виступає Всеукраїнську експедиція учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина – Україна», створення «Історико-краєзнавчого портрету Чернівецької області» . 3.Зважаючи на особливості і соціально-філософську сутність шкільного краєзнавства, цей напрям педагогічної творчості і надалі залишиться стійким елементом навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи, складовою позакласної і позашкільної діяльності, ефективним засобом виховання учнів, розвитку пізнавальної активності, наукової творчості. 4. Актуальність проблеми зумовлюється процесами відродженням нації, а громадянське виховання у цьому контексті відіграє важливу роль ще й тому, що воно є серцевиною української національної ідеї. Саме на базі демократичних цінностей, що мають лежати в основі громадянського виховання, пізнання рідного краю сприяє об'єднанню різних етносів і регіонів України. Отже, виникає потреба у визначенні основних засад, цілей, напрямів, змісту, форм і методів краєзнавчо-пошукової роботи, які б цілеспрямовано і ефективно забезпечували процес розвитку і формування громадянина, якому притаманні громадянська зрілість патріотизм, професійна компетентність. 17.11.2021 Тема:Музейна діяльність відомих учених-краєзнавців. Музеї при навчальних закладах ОЛЕКСАНДР ГРУШЕВСЬКИЙ І СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ НАУКИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. З величезним запізненням через молох заборон і незаслужене забуття повертаються до нас імена видатних представників української інтелігенції, які тією чи іншою гранню свого життя спричинилися до духовного відродження й утвердження українства. Серед них - Олександр Сергійович Грушевський, визначний вчений-дослідник, громадський діяч, яскрава і багатогранна постать в українській науці початку ХХ ст. Він, безперечно, був обдарованою, талановитою людиною, наділеною організаторським хистом, надзвичайною працездадністю і цілеспрямованістю. О. Грушевський збагатив скарбницю вітчизняної науки цінними працями з історії, історіографії, джерелознавства, історичної географії, етнографії, фольклористики, літературознавства. Вражають діапазон його наукових досліджень та їхні хронологічні межі, масштаб науково-організаційної і педагогічної діяльності вченого. Актуальність досліджуваної теми визначається плідністю внеску О. Грушевського у становлення і розвиток української національної науки на початку ХХ ст. як ученого-дослідника, організатора наукового життя і педагога. Для об'єктивного висвітлення наукової творчості О. Грушевського потрібний, насамперед, аналіз епохи, до якої належав учений з урахуванням її суспільно-політичного життя, інтелектуального та історіографічного контексту. Початок наукової діяльності вченого припав на кінець 90-х років ХIХ ст. - час глибинних змін у суспільно-політичному і культурно-науковому житті українства, значного прискорення процесу національного відродження в українських землях. Українська спільнота, історичне буття якої було розчленоване між Російською та Австро-Угорською імперіями, яскраво виявила свою здатність до самоорганізації, волю до самоствердження у формі національного руху. Пройшовши складний шлях формування, українська інтелігенція постала в процесі модерного націостановлення як одноосібний духовний лідер, автор політичних ідей, що символізували суттєво новий рівень національної й громадської свідомості, і як головний виконавець цих ідей. Д. Дорошенко відзначав, що "наприкінці ХIХ століття виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісового українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялись самою-то культурницькою діяльністю, а хотіли добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій"1. Оборона нації та її свобода, потреба єднання українських земель і створення єдиного національного організму, активний пошук у минулому життєдайних національних сил, змагань до волі й окремішності, прагнення національного наповнення здобутків всесвітньої культури були тими духовними орієнтирами, що звільняли від почуття споконвічної приреченості і піднімали самосвідомість людини до віри у свої сили і волю народних мас. Видатний внесок у формування національної свідомості і будівництво української нації зробили вітчизняні історики. Впродовж ХIХ - на початку ХХ ст. в умовах переслідувань і звинувачень, браку сил і коштів вони досліджували всі сторони життя українського народу в його минулому і сучасному, виявляючи "будівельні блоки національної ідентичності"2. Завдяки їхній дослідницькій та громадській дільності формувалося національне історичне знання, яке науково обгрунтовувало самобутність і самодостатність історичної еволюції розчленованого українського етносу. Розроблення нових концептуальних підходів і конкретно-історичних проблем, істотне розширення кола джерел, методологічної бази, сфери спеціальних дисциплін, плідна діяльність наукових гуртків, товариств, часописів, становлення різних історичних шкіл, створення узагальнюючих праць з історії України свідчили, що українська історична наука вступала у фазу пассіонарного піднесення, досягаючи справжнього самовизначення й розквіту. Важливим доказом цих складних й багатогранних процесів стало остаточне ідейно-концептуальне та організаційне оформлення української національної історіографії, окремішної від російської, польської чи німецької3. Її потужний мобілізуючий вплив на масову свідомість був зумовлений подальшою організаційно-інституційною розбудовою, а також виробленням національних концепцій, які органічно поєднуючись з "відродженським" рухом, надавали йому своєрідної наукової легітимності4. Слід відзначити, що ідея розбудови української незалежної держави була залучена до ідейних основ національного відродження завдяки українській історіографії. Її видатним доробком і однією з могутніх підвалин національно-державного відродження України в ХХ ст. стала наукова концепція української історії М. Грушевського. Отже, на етапі бездержавності, коли Україна взагалі не існувала в світовій історичній думці, завдяки подвижницькій праці кількох поколінь українських істориків була створена наукова концепція безперервного історичного розвитку українського народу, що стала визначальним чинником національного самоствердження. Як вказала І. Колесник, бездержавні форми розчленованого історичного буття українського народу і національно-культурне відродження зумовили надмірну ідеологізацію діяльності істориків, заангажованість їхньої свідомості соціально-політичною думкою. На відміну від російських інтелектуалів, чиї зусилля зосереджувалися на створенні релігійно-філософських та соціально-політичних утопій, розумовий потенціал українських інтелектуалів був спрямований на оборону права історичного існування українського народу, національного самовизначення5. До творення ідейних та організаційних основ національної історичної науки на початку ХХ ст. був причетний і О. Грушевський. Його ознайомлення з науковою роботою розпочалося під час навчання на історичному відділі історико-філологічного факультету університету св. Володимира в Києві. Керівником його перших наукових досліджень був В. Антонович - славетний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист і громадський діяч, ключова постать в українській історіографії та українському національному русі другої половини ХIХ ст. Помітний вплив наставника на молодого дослідника позначився в опрацюванні ним специфічних тем, методології дослідження, а також світоглядних основах його історичних праць. Від свого вчителя він сприйняв уроки суворого документалізму, що передбачав використання актових і статистичних даних, відхід від емоційного етнографізму, позитивізм, реалістичне висвітлення історичних процесів як прояв живого суспільного організму - нації6. О. Грушевський вийшов із "земельної школи" В. Антоновича, запозичивши від нього принцип монографічного обласного дослідження історії України з залученням історико-географічних, археологічних та етнографічних матеріалів, інтерес до вічових форм давньоруського життя, а також ідеї народництва і федералізму. Університетське навчання він закінчив з дипломом I ступеня та золотою медаллю за працю "Пинское Полесье. Исторические очерки". О. Грушевському було притаманне сполучення рис, потрібних історику початку ХХ ст.: талант ученого-дослідника, глибокі знання історичного минулого своєї Батьківщини і самовіддана праця для її майбутнього, шляхетність помислів і високість духу. Своєю історичною творчістю вчений охопив періоди давньої, нової і новітньої історії України, часи її занепаду і росту, розвиток державних інституцій, вітчизняної культури і науки. О. Грушевський здобув авторитет як знавець і дослідник старої княжої доби, Великого Князівства Литовського, Козацько-Гетьманської держави ХVII-ХVIII ст., української історії, історіографії та культури ХIХ ст. Д. Багалій підкреслив цінність досліджень вченого про початки української історіографії, "Історію Русів", М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, діяльність НТШ7. О. Грушевський здійснив значну роботу з виявлення та наукового опрацювання актових матеріалів, пам'яток, даних, видобутих із розпорошених архівів, етнографічних джерел. Відзначився дослідник і внеском у розвиток історичного наукового краєзнавства та регіонально-історичних досліджень. Його численні студії висвітлювали різні аспекти історії та культури Правобережної і Лівобережної України. В історичній спадщині ученого переважали історико-культурні та соціально-економічні дослідження. Ідеал науковості, об'єктивність, ціннісний підхід до минулого, багатство архівного та історіографічного матеріалу були альфою і омегою його творчості. В процесі багатолітніх досліджень над історією України, глибокого пізнання суспільного життя українства, творчого осмислення української історичної науки, її популяризації в університетських курсах, наукових доповідях і публічних лекціях формувалося розуміння вченим українського історичного процесу. Здається, що дослідник шукав своєї синтези української історії в історичних умовах певної доби і певного терену України, у взаємозв'язку подій, процесів, ідей, героїчних особистостей і простих, звичайних людей. Численні наукові студії, розвідки, статті вченого могли стати основою для великої праці з синтезованим викладом історії України. В особовому фонді О. Грушевського ЦДІАК України зберігаються його рукописи лекцій з історії України IX-XVIII ст., з української історіографії та археографії, а також з історії розвитку церкви і братств в Україні8. Залишається тільки пожалкувати, що ці праці не були завершені вченим. Помітне місце в науковій спадщині О. Грушевського займають дослідження розвитку української наукової думки і становлення національної науки в XIX - на початку ХХ ст. Він вивчав діяльність Кирило-Мефодіївського братства9, українського гуртка в Петербурзі10, особливості українського культурного і наукового життя в середині ХIХ ст.11, роботу Київського наукового гуртка12. Свої історіографічні спостереження дослідник подав у тісному зв'язку з суспільно-політичною думкою та громадсько-політичними рухами. На основі всебічного вивчення листування кирило-мефодіївців О. Грушевський проаналізував їхній політичний та національний світогляд, а також розроблену ними програму діяльності української інтелігенції, яку так і не вдалося реалізувати. Вчений також визначив основні моменти в розвитку слов'янофільства і розкрив особливості поглядів українофілів, які, на відмину від московських слов'янофілів, виступали за федеративний устрій та проведення реформ. Учений вважав, що характерною рисою світогляду кирило-мефодіївців була їхня близькість до євангельських заповідей13. Розвиток національно-історичної думки дослідник пов'язує зі знаковими постатями української науки і національно-культурного відродження ХIХ ст. - М. Максимовича14, М. Маркевича15, П. Куліша16, М. Костомарова17, М. Драгоманова18, І. Франка19, яким він присвятив низку праць. Слід підкреслити багатоаспектність цих досліджень, широкий спектр проблем історичних, історіографічних, літературознавчих, поставлених і розв'язаних ученим. Дослідник не захоплювався деталізацією біографії, а подавав лише необхідні факти і через грунтовний аналіз історичної творчості, етнографічних праць, літературних творів учених, розкривав суттєві грані їхніх світоглядів й пошуків, творчі здобутки. Генеалогія О. Грушевського-історика свідчить, що він увійшов в історичну науку, перейнявши досвід кількох поколінь українських учених. Його сформувала українофільська література першої половини ХIХ ст., учений зазнав відчутного впливу просвітницької, романтичної, позитивістської інтелектуальних течій. О. Грушевський пройшов школу демократично-народницького світогляду, яка була пройнята ідеєю української національної окремішності. Кидаючи погляд на схему українського історичного процесу в національно-історичній думці ХIХ cт., дослідник намагався встановити той визначний внесок, який зробили його попередники і вчителі у розвиток української історіографії і формування національної свідомості, досліджуючи "самобутнє життя Земель, народні начала, начала незалежності і окремішності, запоруки власного існування"20. До цього ряду праць слід додати студії вченого, присвячені "Історії Русів"21, в яких О. Грушевський грунтовно проаналізував національні та суспільно-політичні погляди автора видатної пам'ятки української історіографії, визначив її концепцію, подав свої спостереження над проблематикою твору, простежив характер його оцінок в науковій літературі ХIХ ст. О. Грушевський вивчав історичну думку у зв'язку з діяльністю наукових установ, особливо НТШ і УНТ, двох українських протоакадемій, які відіграли ключову роль у новітній історії національної науки і культури. Вчений був активним діячем товариств і більшість своїх праць надрукував у наукових виданнях цих інституцій. Він висвітлював діяльність НТШ в українських часописах, кілька статей-хронік про історію заснування товариства, його наукові видання й здобутки опублікував у Петербурзі. Особливе місце займає його праця "Наукове товариство ім. Т. Шевченка і його видання 1905-1909 років", в якій О. Грушевський докладно описав зміст практично всіх випусків "Записок НТШ" за окремо взяті періоди, подав перелік авторів, тематику статей, а також доповнив ту чи іншу публікацію відомими йому матеріалами і джерелами22. Вчений підкреслював, що НТШ об'єднувало навколо себе наукову діяльність "письменників Австрійської та Російської України. Як загальноукраїнська наукова інституція викликало глибокі симпатії української інтелігенції"23. Велику увагу вчений приділив діяльності УНТ, зокрема вів рубрику "Хроніка Українського Наукового товариства в Київі" в журналі "Україна". Йому належать студії "Київське Наукове Товариство. 1907-1917"24, "Українське Наукове Товариство" і "Історична секція при Всеукраїнській Академії Наук" в рр. 1914-1923"25 тощо, в яких учений подав вичерпні відомості про утворення і основні етапи становлення товариства, ґрунтовно висвітлив його наукову й видавничу діяльність. Слід підкреслити, що праці О. Грушевського про НТШ і УНТ залишаються джерелом цінної бібліографічної інформаціі з українознавчої тематики. Важливою складовою наукової діяльності О. Грушевського була його плідна участь у роботі наукових товариств, комісій, гуртків, архівів, бібліотек, часописів. Ще на початку 1900-х років він став дійсним членом НТШ, УНТ, Історичного Товариства Нестора-Літописця, Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті. Великої уваги вчений надавав науково-педагогічній праці, вихованню молоді. Завдяки активній науковій, педагогічній й просвітницькій діяльності він знаходився в гущині суспільного та культурного життя українства і був добре обізнаний з тим важким станом, в якому знаходилась вітчизняна наука в умовах Російської імперії. Через переслідування української культури, заборону української мови, обвинувачення в сепаратизмі, цензурні утиски, важке вето на всі наукові видання, а часом відверту неприязнь "...вчені, які працювали по українських наукових темах, не могли працювати нормально. Або приходилося брати інші теми, які не були під підозріннєм і забороною, або преходити до російської мови в працях по українській історії"26. На думку вченого, великою перешкодою для здійснення українознавчих досліджень була "постійна трагедія широких наукових планів і завдань при дуже обмежених засобах матеріальних"27, а також централізація наукового життя в Росії і примусова централізація матеріалів і наукових закладів. Хто розглядав уважно збірки Ермітажу, Архельогічної Комісії, Археографічної Комісії той легко зауважив, як багато річей з України переховується в цих збірках і колекціях"28. О. Грушевський неоднаразово звертав увагу на відсутність розроблення наукових тем з вітчизняної історії, етнографії, літератури і підготовки в цих галузях українознавства молоді в російських університетах України. А наслідком було "мале побільшення кадрів наукових робітників взагалі і спеціально мала кількість фахівців, які пройшли спеціальну методологічну школу, добре познайомилися з матеріалом і дійсно могли б з нього зробити відповідні висновки… При утворенні культурних інституцій на місцях як музеї краєві етнографічні, музеї архельогічні, краєві архівні комісії - брак співробітників з підготовленнєм науковим відчувався дуже боляче…"29. Відродження суспільно-політичного і культурного життя українства на зламі століть загострило проблему розвитку національної мови, визнання статусу української мови. О. Грушевський був послідовним поборником запровадження української мови в наукову сферу. Він першим серед професорів Новоросійського університету почав викладати свої лекції рідною мовою. Тоді він працював приват-доцентом на філологічному відділі з січня 1907 р. по вересень 1908 р., викладаючи курс історії Київської Русі і Литовської держави. За викладання спеціального курсу з історії України українською мовою вчений одержав попередження від попечителя Одеського навчального округу: "…в случае повторения подобних явлений, он будет уволен из числа приват-доцентов университета"30. Студенство зустріло виклади вченого на українській мові з великим зацікавленням, а місцева "Просвіта" вітала О. Грушевського "як першого в Росії лектора української історії рідною мовою"31. Погрози звільнити з посади за це невдовзі справдилися і вчений вимушено залишив стіни університету. Впродовж 1909-1917 рр. О. Грушевський проживав у Росії. Він працював приват-доцентом історико-філологічного факультету Московського (лютий 1909 р. - червень1910 р.) і Петербурзького (з другої половини 1910 р. по 1916 р.) університетів. Молодий вчений активно використовував можливості кафедр університетів для пропаганди української історії та розгортання студій у цій галузі. Продовжуючи традиції свого вчителя В. Антоновича, він організував у Москві та Петербурзі джерелознавчий семінар, проводив заняття з невеличким гуртком на дому. Учасники семінару працювали з архівними документами, писали реферати і залікові роботи. В гуртку українознавства розроблялися проблеми, не зв'язані з курсами і семінаром32 . Учений прислужився українській ідеї своєю активною просвітницькою і популяризаторською діяльністю. Як свідчать архівні документи, він виступав з доповідями на засіданнях гуртка українознавства при Петербурзькому університеті33, співпрацював з Петроградським українським клубом "Громада"34. Саме при підтримці української громади "північної столиці" вчений підготував і видав збірник літературно-критичних праць, присвячених 100-річчю від дня народження Т. Шевченка - "Шевченківський збірник", який став помітною подією в культурному житті українства35 . У квітні 1911 р. Комісія Санкт-Петербурзької Академії Наук з влаштування виставки "Ломоносов і Єлизаветинський час" доручила О. Грушевському організувати "малоросійський" відділ виставки. Вчений одержав дозвіл на роботу з необхідними документами в Державному, Сенатському, Московському архівах, а також в архіві Міністерства юстиції. З дорученням комісії він справився успішно36 . "Московський" і "петербурзький" періоди були досить плідними у творчій біографії О. Грушевського. Він продовжував власні історичні, історіографічні, джерелознавчі, літературознавчі дослідження, багато працював у російських архівах і бібліотеках, друкувався. У 1913 р. вченого обрали дійсним членом Російського географічного товариства37 , його запрошували на засідання Російського Воєнно-Історичного товариства, Російського бібліологічного товариства. Проте О. Грушевський був передусім істориком періоду національного відродження і його безпосереднім учасником. Свою багатогранну наукову діяльність він спрямовував на формування громадської думки, збудження національних почуттів і ширення національної свідомості, відстоювання природнього права українців на збереження й розвиток своєї мови, історії, літератури. Його діяльність у Петербурзі поряд з іншими вченими-істориками (В. Данилова, Г. Голоскевича, В. Перетца та ін.) "…визнавали світлою точкою на темному фоні ідейної і рукопашної боротьби російських патріотів з українством при необіцяючому особливо рожевих надій мовчанні російського суспільства"38. Чи не найактивнішим періодом життя О. Грушевського стали 1917-1921 рр. Майже одночасно з братом Михайлом він повернувся до Києва. О. Грушевський став членом Центральної Ради від Української трудової партії. Бурхлива, стрімка, сповнена доленосних подій епоха, десятиліття наукової праці, особистий і громадський досвід додали нових думок. Ідеї національної автономії і державної федерації привели до усвідомлення історичної необхідності реалізації самостійного суверенного життя української нації. О. Грушевський був глибоко переконаний, що Українська революція надала унікальний шанс для вирішення пекучих проблем національного відродження. Треба було творити й організовувати наукову працю, наукові осередки, гуртувати кращі сили українства, продовжувати працю своїх попередників і вчителів. Для вченого важливим завданням було спрямувати дослідників на опрацювання українських наукових матеріалів, а не "московських писцових книг або приказних джерел"39. Він бере участь у створенні численних товариств та інституцій, багато займається педагогічною і просвітницькою діяльністю, друкується. О. Грушевський написав й надрукував у цей період ряд статей, зокрема, "Український народний університет", "Стежки і шляхи української науки", "Наші наукові потреби", "Наші наукові завдання", "Бібліотечні справи" та інші, в яких критично оцінюючи стан культурно-наукового життя українства за часи Російської імперії, обгрунтовував шляхи розбудови української національної науки, обстоював необхідність її незалежного і самодостатнього розвитку. Вчений писав : "…Не будемо слухати солодких сірен, які так приємно на всі ноти співають, що наука не знає національности.Так, дійсно наука не знає національности, але наука Флоринських, Кулаковських, Голубевих знала національність, підперала свою великоросійську і нищила заробки української науки. Ми, українська інтелігенція, не мали своїх наукових видань і чверть віка посилали статті до львовських часописів як раз завдяки тим, які на всі ноти співають, що для науки нема національних ріжниць"40. Вчений вважав, що саме через піднесення наукою національної свідомості і національної культури можливе духовно-культурне поглиблення народу. Важливу роль у будівництві національної культури і науки він відводив УНТ, Українському народному університету, Академії Наук, Національній бібліотеці, розгалуженій мережі архівів і бібліотек. Заслуговує на увагу стаття О. Грушевського "Зайва чемність. (Про виховання почуття національної свідомости в українців)", яка, на жаль, залишилась у рукопису. Вчений порушив проблему виховання в українській нації почуття національної гідності й самоповаги через усвідомлення й обстоювання нею своєї мови, історії, культури, окремішності41. У цей час О. Грушевський був авторитетною постаттю в науковому середовищі та громадському житті. Енергійна наукова і педагогічна діяльність зробили його ім'я знаним і відомим далеко за межами Києва. Його запрошували викладати лекції, працювати в комісіях, часописах. У травні 1917 р. ученого обрали дійсним членом Центрального Комітету охорони пам'яток старовини і мистецтв в Україні42. Влітку 1917 р. О. Грушевський брав активну участь у заснуванні Українського народного університету, який, на думку вченого, мав "стати огнищем української науки", "зібрати всі цінні наукові українські сили, розкидані по всіх кінцях, дати їм можливість працювати коло української науки", "поширити кадри української інтелігенції", а також забезпечити "нахил і підготовленнє до самостійної наукової праці і розроблення наукових тем"43. Він розробив один із варіантів навчального плану, схваленого історично-філологічною комісією (Г. Павлуцький, А. Лобода, О. Грушевський, І. Свенцицький, І. Огієнко). Згідно з цим планом із 3-х років навчання першій рік мав бути присвячений українознавству. Після відкриття університету О. Грушевський працював у ньому приват-доцентом, пізніше професором, а також товаришем голови президії правничого факультету. Водночас він очолив бібліотечну комісію університету. З 1 вересня 1917 р. по серпень 1918 р. учений виконував обов'язки директора Педагогічного музею. У вересні 1917 р. О. Грушевський очолив бібліотечно-архівний відділ, створений у структурі Генерального секретарства справ освітніх УЦР (з січня 1917 р. Народного міністерства освіти УНР). Учений докладав максимальних зусиль для реалізації ідеї рятування народного багатства - документальних пам'яток і прагнув довести широкому загалу, що "архіви - це основа для розвитку студій про минуле українського народу, бо мало хто з дослідників минулого українського життя може обійтися без архівних матеріалів у своїх наукових студіях"44. І. Матяш підкреслила, що О. Грушевський серед перших поставив питання про підготовку архівної реформи в Україні і здійснив ряд конкретних заходів для реалізації цього проекту, які можна по праву вважати значним внеском у розбудову теоретичних основ архівної справи в Україні. В галузі бібліотечної справи його активна діяльність сприяла формуванню законодавчої бази і державно-правових основ дільності книжкових інституцій, зокрема Національної бібліотеки, запровадженню обов'язкового примірника і державної бібліографічної реєстрації творів друку. Вчений присвятив багато праці створенню розгалуженої системи бібліотек, активізації бібліотечного руху в Україні. Він дбав про фаховий рівень і матеріальний стан бібліотечних працівників, належну організацію роботи в бібліотеках, залучення до неї кращих сил українства. До визначних подій культурно-наукового життя означеної доби слід віднести заснування у серпні 1918 р. Національної бібліотеки Української Держави (далі - НБ) та у листопаді 1918 р. Української Академії Наук. Як відомо, в основу організації НБ і УАН була покладена концепція В. Вернадського, підтримувана М. Василенком. О. Грушевський, ще за часів керівництва бібліотечно-архівним відділом, був одним з розробників "Законопроекту про утворення Української національної бібліотеки" (квітень 1918 р.), в якому проголошено головну соціальну функцію НБ початку ХХ ст. - максимально повне комплектування та збереження всієї друкованої продукції Української Держави. На НБ було покладено функції головної бібліотеки держави, а також визначено її підпорядкування, систему комплектування і матеріального забезпечення. Цей законопроект реалізувати не вдалося, 29 квітня 1918 р. стався державний переворот. Через 3 місяці, 2 серпня 1918 р., український уряд ухвалив Закон про утворення фонду Національної бібліотеки Української Держави. В період Директорії О. Грушевського включили до складу Тимчасового комітету на чолі з В. Вернадським, який після прийняття даного Закону здійснював велику організаційну роботу і практичне керівництво усім комплексом робіт щодо заснування НБ. Але вчений практично не брав участі в його діяльності. 30 січня 1919 р. він пише листа "До Комітету Української національної бібліотеки", в якому заявив про неможливість своєї подальшої роботи в ньому45. Архівні документи свідчать, що між О. Грушевським і В. Вернадським існували принципові розбіжності в поглядах на організаційні засади розбудови НБ і УАН. Учений виступав проти підпорядкованості НБ Академії Наук, необхідність якої обстоював В. Вернадський разом з М. Василенком. О. Грушевський вважав, що вона "…зводить Національну бібліотеку зі ступені незалежних бібліотек типу Французької Національної бібліотеки або Британського музею на ступінь вузчих бібліотек, призначених виключно для задоволення фахових інтересів академіків, а не широких народних мас, які шукають засоби і шляхи для вищого культурного розвитку. Ця залежність нищить остаточно всяку ознаку автономності Національної бібліотеки у внутрішньому житті"46. Стосовно організації УАН слід підкреслити, що і в своїх публіцистичних статтях і в науково-організаційній діяльності вчений послідовно проводив ідею трансформації УНТ в УАН. Саме 4 червня 1918 р. на зустрічі з В. Вернадським він обстоював цю ідею47. І хоча позиція вченого відображала концепцію М. Грушевського, вона була принциповою і послідовною. Питання про УАН О. Грушевський розглядав як учений-історик, у контексті безперервності і своєрідності українського історичного процесу, спадкоємності традицій національних наукових установ, серед яких УНТ, слідом за НТШ, зробило визначний внесок у формування підвалин української науки і мало на той час усталену структуру (сформовані секції, власне видавництво, музей, наукові видання). На жаль, обсяг даної статті не дає можливості повною мірою відобразити, як багато робив учений для цього. Можна навести такий приклад: у розробленому під керівництвом О. Грушевського "Законопроекті про обв'язкову надсилку друкарнями всіх видань", що заклав юридичні основи функціонування на державному рівні бібліографічної реєстрації творів друку, наголошувалося на необхідності створення на базі Бібліотечно-архівного відділу Українського бібліографічного інституту та перетворення УНТ в УАН. На глибоке переконання вченого, шляхи розбудови НБ і УАН мали відповідати кращим європейським традиціям, водночас відображати національний характер і на етапі становлення української державності передбачати саморозвиток цих інституцій, що відповідав потребам і завдянням розбудови української культури. В умовах воєнного лихоліття і розрухи 1917-1920-х рр. О. Грушевський багато зробив для збереження історичної секції УНТ, яка була центральною в товаристві, найбільш представницькою за складом членів, а також за дослідницькою й видавничою діяльністю. На думку Т. Щербань, вона стала справжньою школою для багатьох українських учених і саме в її рамках почалася диференціація досліджень різноманітної гуманітарної проблематики, яка згодом в УНТ та Академії Наук оформилася в самостійні напрямки і установи48. Під час еміграції М. Грушевського вчений виконував обв'язки голови секції. Як свідчать архівні документи, за керівництвом О. Грушевського проводилися засідання, на яких вироблялися плани секції, ухвалювалися програми наукових засідань, розглядалися питання співпраці з іншими установами, зокрема бібліотеками, архівами, заслуховувалися доповіді й реферати49. О. Грушевському доводилося вирішувати багато складних організаційних проблем, найболючішою з яких була видавнича справа. Проводилася робота щодо описування київських збірок архівних документів, а у грудні 1917 р. Рада УНТ ухвалила пропозицію історичної секції продовжувати публікацію розпочатих раніше археографічних видань і виділила на це гроші50 . Слід підкреслити велику роботу секції по збереженню історичних та культурних пам'яток, музеїв, архівів, бібліотек. О. Грушевський виступав з рефератами "Наукова діяльність В. Б. Антоновича", "Літературні шукання Нечуя-Левицького", "Пам'яті О. Русова", "З життя Волинської шляхти", "З економічного побуту української старшини ХVІІІ в.", "До наукової спадщини О. М. Лазаревського" та ін. Історична секція виступила ініціатором структурного перетворення товариства і нового підходу до організації історичних досліджень. 29 січня 1920 р. до Ради УНТ було подано лист за підписом голови історичної секції - О. Грушевського і секретаря О. Гермайзе, в якому, зокрема, зазначалося: "Президія історичної секції, маючи прислати до Ради докладну записку про бажані зміни в історичній секції, складену членами історичної секції і прийняту на засіданнях 18/I і 25/I б.р., доводить до відома про це в найближчому часі і має подати відомості про утворення зазначених в записці комісій. До того Президія доручає прохання поставити на розгляд Ради виставлене в записці бажання про поділ Наукового товариства на два відділи: гуманітарний і природничий. Додаток: Докладна записка про бажані зміни в історичній секції"51. Автори записки наголошували, що УНТ "…мусить остатися центром наукової української думки і організованої наукової праці, незважаючи на те, що вже утворені й працюють інші вогнища національної науки (Український народний університет, Академія Наук)"52. Вони наголошували, що, залишаючись вільною науковою установою, УНТ має згуртувати навколо себе всі дієві й творчі наукові сили, зокрема й ті, які відокремлені від офіційних наукових інституцій і потребують об'єднання і наукового керівництва. Зважаючи на сучасний розвиток товариства і подальше розширення його роботи, автори записки пропонували з метою раціональної організації наукової праці поділити УНТ на два відділи: природничий і гуманітарний. В записці пропонувалося також здійснити певну організаційну перебудову діяльності історичної секції. Президія, як робочий орган секції, мала здійснювати загальне об'єднання і керівництво роботою, адміністративний нагляд, ведення справ, зв'язки з Радою товариства, презентацію в ньому секції, скликання засідань і зборів, проведення в життя рішень секції. Внутрішня наукова робота історичної секції мала провадиться по новостворених, досить самостійних, комісіях. Намічалося створити такі комісії: Археографічну. Для підготовки і видання історичних пам'яток Київської Русі, а також XVII-XVIII ст. По опису архівів із завданням складання реєстрів архівних зібрань. Комісія повинна була почати з реєстрації рукописних зібрань Київського університету (О. Лазаревського, Рум'янцевського опису та ін.). Історико-бібліографічну. Для підготовки довідників і покажчиків з української історії, які на той час практично не існували, якщо не рахувати дуже недосконалих російських і польських. Термінологічну для розробки історичної термінології, укладання словника української актової термінології. Генеалогії та хронології. Лекційно-екскурсійну. Видавничу, що передбачала широкі програми пропаганди і популяризації історичних знань. Висловлювалася думка , що бажано надати журналу "Україна" характер спільного органу всього гуманітарного відділу УНТ. Реалізувати цей план не вдалося, але його основні ідеї знайшли відображення при відродженні М. Грушевським історичних установ. Після створення Академії Наук з березня 1919 р. О. Грушевський працював директором постійної Комісії для складання історико-географічного словника українських земель на правах академіка історико-філологічного відділу. На думку вітчизняних дослідників, серед постійних комісій ВУАН, які до приїзду у Київ М. Грушевського зробили помітний внесок у розвиток регіональних досліджень України, роботу даної комісії слід поставити на перше місце53. У планах комісії передбачалося видати словник у кількох томах, охопивши історію заселення українських земель, включивши і сучасний географічно-статистичний матеріал. Ідея створення цього словника належала ще В. Антоновичу, яку він висловив у своєму гуртку наприкінці 80-х років XIX ст. Учений подав на обговорення цілком розроблений план колективної роботи, яка б на його думку гуртувала його учнів і прилучала до роботи молодих талановитих науковців. Згодом матеріли, що збиралися під керівництвом В. Антоновича, після заснування Академії Наук були передані в комісію. В особовому фонді О. Грушевського в ЦДІАК України зберігається рукопис ученого передмови до історико-географічного словника, в якому, зокрема, зазначалося: "Історико-географічний словник має своїм завданням освітити географічні умови життя українського народу, хід заселення українським народом його теперішньої території, зріст великих центрів українського життя, історичну долю українських поселень, розповсюдження по українській території племен, які брали участь в місцевим українським житті"54. Комісія проводила роботу за такими напрямками: вибирання на картки матеріалу з друкованих і недрукованих джерел для словника; перегляд архівних джерел, зокрема Рум'янцевського опису, збірки О. Лазаревського, Київського центрального архіву та ін; підготовка статей для словника; розробка в монографічній формі питань, пов'язаних з історією заселення українських земель, з урахуванням географічних, економічних, колонізаційних, культурних і політичних умов їхнього розвитку; члени, співробітники і кореспонденти комісії подавали та зачитували інформацію про архівні пошуки, про знайдені матеріали та можливості їхньої обробки, про свої наукові відрядження, про плани своїх праць та готові статті. Це зачитувалося на засіданнях комісії. Слід зазначити, що О. Грушевський відновив і організував систематичні студії над Рум'янцевським описом, який справедливо вважається важливим джерелом з соціально-економічного історії України ХVIII ст. Члени студентського семінару Київського ІНО, де викладав О. Грушевський, працювали під проводом ученого над науковим описом цього документа. Для обговорення методів наукової праці, а також ознайомлення з аналізом джерел певні наукові теми переносилися до семінару соціальної історії України, створеного при даній комісії. Його учасниками були здебільшого студенти. За кожним працівником комісії був закріплений певний регіон дослідження. О. Грушевський вивчав Східну Волинь, І. Каманін - Західну Волинь, Є. Перфецький - Галичину і Холмщину, О. Гермайзе - Східну і Центральну Полтавщину, В. Щербина - Південну Київщину, Л. Добровольський - Північну Київщину, В. Данилевич - Східне Поділля, К. Лазаревська - Чернігівщину55. Словник видати не вдалося. Протягом 1927-1931 рр. Комісія видала 4 томи "Історично-географічного збірника". О. Грушевський редагував ці томи і опублікував у них студії, присвячені історії Великого Князівства Литовського і Гетьманщини. Комісія підготувала ще чотири томи, але вони не вийшли в світ у зв'язку з розгромом історичних установ ВУАН. Упродовж 1918-1923 рр. О. Грушевський працював в установах ВУАН, зокрема він - член Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (з 1919 р.), Археографічної комісії (з 1919 р.), Софійської комісії (з червня 1923 р.), товариш голови Товариства правників (з березня 1921 р.), а також дійсний член науково-дослідної кафедри історії України під керівництвом М. Василенка (1922-1923 рр.). У 1924-1930 рр. Олександр Сергійович працював в історичних установах, створених його старшим братом М. Грушевським. Ученого було обрано до Ради історичної секції, він був заступником голови секції, очолив секцію соціально-політичної та економічної історії науково-дослідної кафедри історії України, керував Історично-географічною комісією, а також співпрацював у комісії районного дослідження Лівобережної України та Археологічній комісії. Спільно з М. Грушевським редагував "Праці історичної секції", був членом редколегії журналу "Україна", "Записок історично-філологічного відділу ВУАН". Керована вченим секція соціально-політичної та економічної історії НДКІУ особливу увагу приділила історії колонізації, торгу, промислу та взагалі економічним відносинам в Україні у XVII-XVIII вв., досліджувала джерела з історії господарства України в XVIII ст., обробляла матеріали Рум'янцевського опису і зробила низку прилюдних доповідей з зазначеної вище тематики дослідницької роботи. Як справедливо відзначила І. Матяш, особливої уваги, з точки зору архівістики, заслуговує робота О. Грушевського в археографічній Комісії ВУАН. За дорученням комісії вчений опрацював архівні документи з історії міського землеволодіння часів Гетьманщини, прилучився до розроблення правил археографічних публікацій у складі спеціального редакційного комітету, до якого входили також М. Грушевський, О. Гермайзе, К. Лазаревська, Є. Тимченко. Досвід архівної роботи надав можливості ученому запропонувати методику описування архівних збірок і колекцій, котра знайшла практичне застосування. Він особисто брав участь у розбиранні та описуванні колекцій О. Лазаревського, М. Судієнка56. О. Грушевський продовжував свої дослідження історії соціально-економічних відносин в Україні у XVI-XVIII вв., Києва і Київщини, історіографічні студії про П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова. О. Грушевський був найдовіренішою людиною і співробітником в оточенні М. Грушевського. У своїх планах останній бачив молодшого брата не тільки своїм заступником і однодумцем, але й ланкою, що з'єднувала академічний осередок з вищою школою57. Дійсно, педагогічна діяльність О. Грушевського надавала йому можливість залучати до наукової праці обдаровану молодь. Це мало важливе значення з огляду на те, що НДКІУ стала тим осередком історичних установ, на базі яких розпочався процес формування Київської історичної школи М. Грушевського. З великою долею вірогідності можна припустити, що визначальну роль у формуванні першого аспірантського набору НДКІУ в 1924 р. - О. Баранович, С. Глушко, В. Ігнатенко, М. Ткаченко та С. Шамрай відіграв якраз О. Грушевський58. Він викладав аспірантам джерелознавство, економічну історію України нового періоду та історіографію. Вчений був офіційним керівником наукової праці О. Барановича "Нариси магнатського господарства на південній Волині в XVIII ст.", його порадами користувався М. Ткаченко, працюючи над дослідженням економічного і соціального життя Лівобережжя. Під керівництвом О. Грушевського культурно-національні та громадські рухи другої половини XIX ст. досліджував С. Глушко59. Зважаючи на багатогранну і плідну діяльність О. Грушевського на благо української національної науки, вчений, безперечно, мав усі права на присвоєння звання академіка. Проте, як зазначив І. Гирич, "акиморська битва" (за словами В. Перетца) між С. Єфремовим, А. Кримським та М. Грушевським поширювалася на широке коло підлеглих. Президія АН мала більші можливості для ущемлення й упослідження близьких до М. Грушевського людей. Вона й виступила проти обрання О. Грушевського в академіки60. Однак учений продовжував активно працювати в академічних установах, залишаючись вірним своїм принципам і цінностям. В умовах сталінського тоталітаризму трагічний фінал життя О. Грушевського, як і всієї родини Грушевських був закономірним, а, враховуючи його наукові й політичні погляди, - неминучим. На довгі роки ім'я вченого було вирване з контексту української науки і викреслене з пам'яті поколінь. Наукова спадщина О. Грушевського, його науково-організаційна робота, здобутки в галузі архівної та бібліотечної справи тривалий час не вивчалися, хоча багато ідей вченого не втратили актуальності й сьогодні. Повернення імені вченого в українську науку розпочалося за доби незалежності України. Активна діяльність сучасних грушевськознавців невпинно стирає "білі" й "чорні" плями в історії життя і наукової творчості О. Грушевського, відкриваючи можливості історіографічного синтезу й узагальнення дослідницького досвіду вченого. О. Грушевський належав до покоління української інтелігенції, яке було виховано "українською ідеєю" і покликано будувати незалежну Українську Республіку в 1917 р. Він не був політиком і не опрацював політичні програми. Але його життєвий й творчій шлях органічно пов'язаний з національно-визвольним рухом, потреби якого істотно визначили спрямованість і зміст наукової діяльності вченого. О. Грушевський увійшов в українську національну науку як визначний вчений-дослідник, талановитий організатор наукового життя і педагог. Особливо він відзначився заслугами перед українською Кліо. Його історичні праці по праву належать до золотого фонду української національної історіографіїї, яка на доленосному зламі віків стала джерелом національного відродження і будівельним матеріалом у розбудові нової України. В умовах націотворення і формування нової історичної свідомості вчений багато зробив для поширення наукової спадщини української історичної науки, її популяризації серед широкого загалу українства. Фах історика, розуміння самодостатності українського історичного процесу вирішальним чином вплинуло на науково-організаційну і науково-педагогічну дільність вченого. Його концепція відродження української національної науки базувалася на глибокій основі державних та культурних традицій історії України. Розвиток української науки він обстоював з позицїй окремішності української нації, української культури, української держави. Вчений був глибоко переконаний, що наукові знання є важливим чинником національного самопізнання й самоствердження, культурно-духовного поглиблення народу. В контексті ціннісних пріоритетів української національної науки вчений чітко і послідовно обстоював ідею її незалежного і самодостатнього розвитку, входження духовної культури України у світовий культурний простір. Перехід до нового етапу культурно-наукового життя українства він пов'язував з творенням Української держави та її повноцінним функціонуванням. Як свідчать архівні документи, дослідження грушевськознавців, О. Грушевський впродовж усього свого життя був причетний до розбудови української національної науки, її інституалізації, усамостійнення національних досліджень, особливо в галузі української історії. Вчений мав безпосереднє відношення до творення і діяльності національних наукових інституцій, зокрема, НТШ, особливо УНТ, Українського народного університету, Академії Наук, Національної бібліотеки Української держави, що символізували "величний храм вільної української науки на вільній українській землі". Формування розгалуженої мережі архівів і бібліотек, створення національного інформаційного середовища становили важливу складову його концепції відродження національної науки. Слід підкреслити заслуги О. Грушевського у розбудові українського наукового життя 1920-х рр., його самовіддану подвижницьку працю в історичних установах М. Грушевського. Разом з ним він творив вільну українську історичну науку на державницьких засадах і зробив значний внесок у підготовку плеяди молодих талановитих українських істориків. Педагогічна діяльність О. Грушевського базувалася на тісному, органічному зв'язку виховного творчого процесу в вищих навчальних закладах з науково-дослідною працею в гуртках, наукових товариствах, установах Академії Наук. О. Грушевський гідно прожив нелегке життя і залишив цінну наукову спадщину, яка заслуговує на комплексне дослідження. Свій духовний подвиг учений здійснив не для слави й визнання, а з інтелектуального потенціалу і великої внутрішньої потреби працювати на благо свого народу і своєї Батьківщини. 18.11.2021 ДОКУМЕНТИ ПРО ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ АКАДЕМІКА МИКОЛИ ПЕТРОВА В ІНСТИТУТІ РУКОПИСУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ ім. В. І. ВЕРНАДСЬКОГО У даній статті спробуємо реконструювати творчий життєпис Миколи Петрова (1840-1921) на основі архівних джерел і літератури, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі - ІР НБУВ). Звернення до документів Інституту зумовлено тим, що в ньому є найповніше зібрання особового фонду вченого. Значна кількість його матеріалів ще не була в науковому обігу і заслуговує особливої уваги. До особового фонду М. І. Петрова входить цілий комплекс джерел: рукописні праці вченого, службова документація, автобіографічні і біографічні матеріали, мемуарна література та епістолярій. Значний масив документів зберігається в особовому фонді М. І. Петрова (ф. 225), фонді Київської духовної академії (ф. 160), фонді ІІІ (листування) та ін. Матеріали про М. І. Петрова є у фондах Ф. І. Титова (ф. 175), С. І. Маслова (ф. 33), М. Ф. Біляшівського (ф. ХХХІ), в Архіві Академії наук (ф. Х). М. І. Петров посідає помітне місце з-поміж учених-гуманітаріїв України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як один з перших академіків України. З 1918 р.1 Питання про утворення Академії наук у Києві було піднято вперше на надзвичайних загальних зборах УНТ в Києві 23 червня 1918 р.2 та на його наступному засіданні, яке відбулося 28 червня 1918 р.3 Про це, зокрема, в рукописному фонді М. Петрова свідчить запрошення вченого на засідання товариства як дійсного члена. А в листопаді 1918 р. М. Петров отримав повідомлення Міністра народної освіти та мистецтва про включення його до списку членів УАН 14 листопада 1918 р.4 Різнобічна діяльність М. І. Петрова помітно виявилася в Київській духовній академії (далі - КДА) на посаді професора кафедри теорії словесності, в її Раді, Церковно-історичному і археологічному товаристві (далі - ЦІАТ), церковно-археологічному музеї (далі - ЦАМ). Не менш активною вона була і в роботі періодичного академічного часопису "Труды Киевской духовной академии" (далі - ТКДА)*. Водночас слід відзначити, що інтерес М. І. Петрова виявився в науковій сфері з проблем історичного літературознавства, археології (церковної і світської), історії християнських конфесій в Україні, археографії, регіональної історії, української етнографії та мистецтвознавства. Означені вище напрями свідчать про багатогранність наукових уподобань ученого на ниві українознавства. Він вийшов за межі академічної науки в КДА, де спочатку навчався (1861-1865), а з 1871 р. викладав теорію словесності. Поєднуючи наукову і педагогічну роботу Микола Іванович зробив важливий внесок у галузь словесності, віддаючи при цьому перевагу дослідженню генезису української літератури. В науково-освітньому процесі України така багаторічна діяльність вченого була помітною і відзначена різними нагородами. До них належать, зокрема, грамота про нагородження його знаком відмінної 40-річної служби в КДА від 23 серпня 1906 р.5 До інших відносяться грамоти про нагородження орденами Анни, Володимира, Станіслава, пам'ятною медаллю, які отримував упродовж 1873-1913 рр.6 Петербурзька академія наук присудила йому премію імені митрополита Макарія та обрала його членом-кореспондентом (1 вересня 1913 - 29 грудня 1916 рр.)7. 1 листопада 1886 р. за плідну наукову діяльність вченому присуджено Уварівську премію (ф. 225, спр. спр. 17). На службовій діяльності М. І. Петрова позначилися ті заходи, що проводилися в КДА у зв'язку з її внутрішньою реорганізацією. Архівні документи, складені вченим, висвітлюють процеси в академії пов'язані з новими статутами8 . Щодо видання власного наукового доробку за 1888-1917 рр. знаходимо його заяву з питань професорсько-викладацької діяльності, публікації своїх праць та ін. (ф. 225, спр. 549-560). Створені на початку 70-х рр. ХІХ ст. в КДА ЦІАТ і ЦАМ мали безпосереднє відношення до Миколи Івановича як одного з фундаторів цих інституцій. Багаторічна діяльність ученого в них була відзначена вітальними адресами, зокрема, до 30-річчя заснування товариства, яке відзначалося в 1902 р.9 Низка документів відобразила його складну організаційну роботу в названих ЦІАТ і ЦАМ. Заслуговує уваги, зокрема, "Записка про свою діяльність як секретаря Церковно-археологічного товариства і завідувача музею у відповідь на звинувачення професора А. А. Дмитрієвського"10 від 27 листопада 1898 р. Академічні видання ЦІАТ і ЦАМ, що готувалися М. І. Петровим, як дійсним членом товариства, його секретарем і завідувачем ЦАМ, відкривають можливість проаналізувати формування наукових принципів такого роду діяльності вченого. Вони містять реферати, повідомлення, статті з організаційних питань діяльності товариства і музею за 1874-1916 рр. Дуже цінною є автобіографія М. І. Петрова11 , яка надійшла в ІР НБУВ від постійної комісії для складання Біографічного словника українських діячів. Складена з двох частин. До першої входить життєпис академіка12 , до другої - найповніша бібліографія його творів13 . Насамперед науковий інтерес становить історичний доробок Миколи Івановича, зафіксований ним у власній бібліографії за роками14 , завдяки якій можна дослідити еволюцію поглядів вченого. Водночас наукові погляди М. І. Петрова висвітлюють його рукописні матеріали "Особливі думки про роботу молодих учених, кандидатів на посаду викладачів, про реорганізацію Церковно-археологічного товариства та ін. (1899-1911 рр.")15. Серед біографічних матеріалів увагу привертають спогади і листування з різними особами (1840-1882), духовний заповіт, складений М. І. Петровим 15 жовтня 1916 р., атестат про закінчення КДА від 20 березня 1867 р. Крім "Автобіографії М. І. Петрова", що надійшла в ІР НБУВ із Архіву АН УРСР, є й інші матеріали, які відкривають можливість уточнити факти його творчої біографії: вони висвітлюють науково-педагогічну і науково-організаційну діяльність ученого. Важливим джерелом для вивчення творчого життєпису М. Петрова є мемуари. Цінними серед них є, передусім, спогади самого вченого, зокрема "Воспоминания и переписка с разными лицами (1840-1882). [Биографический очерк]"16 , "Воспоминания старого археолога" та ін. Перші залишилися в рукописному вигляді, другі надруковано в 1918 р.17. У 1997 р. останні перевидав В. І. Ульяновський18 . Серед інших спогадів М. І. Петрова назвемо такі: про викладача Одеської духовної семінарії, члена ЦІАТ КДА Л. С. Мацієвича, датовані 1918 р.19 , про преосв. Філарета (Філаретова), колишнього ректора КДА (1860-1878 рр.)20 , спогади про преосв. Сильвестра (Малеванського), колишнього ректора КДА21 та ін. Аналіз показав, що майбутній академік почав дослідницьку діяльність зі словесності, ще навчаючись в КДА. Після закінчення її в 1865 р. діапазон його наукових інтересів поступово зростав. Уже з 1867 р., з'являються перші наукові публікації М. І. Петрова з питань церковної історії22 . На нашу думку, цей напрям студіювання був пов'язаний з основним профілем КДА. Однак, у вченого інфраструктура історії церкви в Україні набуває інституції соціального середовища23. Ця проблема знайшла відображення в низці праць М. І. Петрова, що торкаються історії різних християнських конфесій: православної, католицької та уніатської. Щодо історії уніатської церкви, як свідчить аналіз бібліографії вченого, то його зацікавили відомості про базиліанський орден, які він переклав з польської мови24 . Ми вважаємо, що це стало поштовхом для подальшого дослідження історії цього ордену25. Він і надалі продовжував студіювати історію уніатських церков в Україні26. Інтерес становлять дослідження М. І. Петрова про соціальні і суспільно-політичні відносини27. На початку 70-х рр. ХІХ ст. з'явилися перші археографічні28 та етнографічні праці вченого, зокрема, "О народных праздниках в Юго-Западной России"29. Цінний етнографічний матеріал, зібраний ним на Волині, увійшов до "Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западний Русский край", що вийшли друком у Петербурзі в 1872 р., видання яких ініціював П. Чубинський. Обох вчених з кінця 60-х рр. ХІХ ст. об'єднав спільний інтерес до української етнографії. Значною була практична діяльність вченого в ЦІАТ і ЦАМ КДА, репрезентована комплексом рукописних джерел. Серед них є матеріали М. І. Петрова про описи рукописних та музейних колекцій, публікації рукописних пам'яток, звіти про роботу Церковно-історичного та археологічного товариства, протоколи засідань останнього, списки музейних експонатів КДА, листування (ф. 160, спр. 2754-2757). Плідною була діяльність Миколи Івановича в галузі археології. Об'єктом його дослідження були предмети періоду стародавньої світової та вітчизняної історії, що надходили в ЦАМ КДА. Різні галузі історичного знання знайшли відображення в низці праць майбутнього академіка. З точки зору церковної і світської археології цікавими є альбоми визначних археологічних пам'яток ЦАМ30. У низці листів ф. ІІІ висвітлено співпрацю М. І. Петрова в галузі регіональної історії і культури з петербурзьким видавцем П. М. Батюшковим. Листи останнього до Миколи Івановича містяться у спр. 3757, 12289, 12228-12230, 12231-12300, 12301-12372, 3756. В Інституті рукопису зберігаються статті М. І. Петрова, що стосуються життя КДА, історії Києва, українського літературознавства та ін. Серед них увагу привертає праця "З літопису академічного життя КДА", яка охоплює 1906-1917 рр.31. Продовженням її є історичний нарис "Київська духовна академія"(початок ХХ ст.)32 та ін. Досліджуючи історію КДА вчений складав водночас і списки студентів у різні часи існування академії, щоразу їх доповнюючи. До них, зокрема, належать "Списки студентів КДА за 1800-1916 рр. з короткою характеристикою їх" (ф. 225, спр. 569). Крім цього, джерелознавчу цінність становлять археографічні праці з історії КДА33 та ін. Аналіз показує, що серед різнотематичних досліджень М. І. Петрова деякі дійшли до нас у рукописному вигляді, а інші було надруковано за його життя. Науковий інтерес становлять, зокрема, "Нариси з історії української літератури XVII-XVIII ст."34, надруковані в 1911 р. в Києві. Іншою працею вченого є конспект лекції "Теорія словесності та історія іноземної літератури"35 , яка так і залишилася в рукописному вигляді. Інтерес викликає "Збірник документів і паперів XVII і XVIII ст., що відносяться до історії Києва і Київської Академії, складений професором М. І. Петровим36". Водночас слід відзначити, що багато рукописних матеріалів, пізніше увійшли до різних праць ученого. М. І. Петрова правомірно вважають літописцем Києва, адже він багато часу присвятив вивченню його історії. Ним підготовлено рукописний варіант праці "Опис богоспасенного града Києва": по суті його виписка з архіву Києво-Печерської Лаври37. Цікавими є матеріали вченого про Київ XVII ст. Серед них рукопис "Частини плану м. Києва 1668 р."38 Аналіз показав, що ці матеріали лягли в основу його публікації "Опыт реставрации плана Киева в Тератургиме А. Кальнофойского 1638 г."39. Невтомна праця вченого на ниві української науки і культури зробила його відомим серед тогочасної наукової еліти. Через це різні наукові товариства України і зарубіжжя упродовж 1870-1920 рр. обирали його постійним дійсним чи почесним членом. Про це свідчить диплом дійсного члена Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії від 10 квітня 1882 р.40, вітальна адреса М. І. Петрову у зв'язку з 30-літтям товариства, датована 1902 р.41, повідомлення про обрання дійсним членом Комісії для розбору давніх актів у Києві від 7 травня 1905 р.42 та ін., про обрання М. І. Петрова дійсним членом Центрального комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні від 17 червня 1917 р.43, про обрання його дійсним членом Українського наукового товариства у Києві44, диплом дійсного члена Одеського товариства історії і старожитностей45, виданий 30 листопада 1882 р.46, диплом дійсного члена Володимирського братства у м. Володимирі-Волинському47 та багато ін. Серед документів службового характеру знаходимо листи вченого з висловненою вдячністю за обрання його дійсним членом різних інституцій, листи з питань співробітництва з ними і листи до редакції "Киевская старина" та ін. М. І. Петрова було обрано почесним членом різних наукових товариств і видано дипломи: почесного члена Казанської духовної академії від 6 листопада 1914 р., виданий у зв'язку з його численними працями в галузі вивчення російської та української літератури і церковної археології48, диплом почесного члена Московської духовної академії, виданий 29 грудня 1916 р. у зв'язку з 50-літньою плідною працею вченого КДА, розширенням фондів ЦАМ та виданням різних наукових праць49, диплом почесного члена Петроградської духовної академії, виданий 16 лютого 1916 р. у зв'язку з видатними науковими працями його з церковної історії, полемічної літератури і церковної археології50. Збереглися також дипломи почесного члена Історичного товариства Нестора Літописця (датований 3 грудня 1900 р.)51, КДА (30 квітня 1912 р.)52 , Мстиславського музею старожитностей (15 листопада 1916 р.)53, Російського археологічного інституту в Константинополі54 та ін. Серед інших матеріалів увагу привертають повідомлення про обрання М. І. Петрова почесним членом Бессарабського церковно-археологічного товариства та обмін виданнями тощо55, про обрання постійним членом Володимирської губернської наукової архівної комісії та обмін виданнями56 , обрання почесним членом Чернігівської ученої архівної комісії від 4 листопада 1902 р.57 та багато ін. Водночас у фондах, що стосуються М. І. Петрова, як дійсного чи почесного члена різних організацій, є запрошення на з'їзди, ювілейні урочистості (1877-1918 рр.) тощо. Тут збереглися різні фінансові документи: розписки, квитанції, рахунки, повідомлення про гонорари (1880-1918 рр.)58. Про участь М. І. Петрова в різних наукових і культурних заходах свідчить ціла низка запрошень. З-поміж них є запрошення його на ювілейні урочистості. Так, Київський український клуб запросив ученого на ювілей М. С. Грушевського (грудень, 1910 р.)59, а від Катеринославської Вченої архівної комісії 13 жовтня 1913 р. він отримав запрошення на ювілей літературно-вченої діяльності Д. І. Еварницького60. Серед запрошень на відкриття наукових установ, товариств увагу привертає запрошення М. І. Петрова на відкриття Педагогічного музею 5 жовтня 1912 р.61, Історико-літературного товариства при Університеті св. Володимира від 12 жовтня 1917 р.62 . Серед запрошень іншого характеру, адресованих йому, є, зокрема, запрошення надати допомогу клубу студентів Університету св. Володимира63. Про визнання значимості наукової діяльності Миколи Івановича свідчить його участь у з'їздах (історико-археологічних, славістики та ін.). Збереглися листи про роботу М. І. Петрова на IV археологічному з'їзді в Казані (22 березня - 4 вересня 1877 р.)64, повідомлення від 14 березня 1892 р. установчого комітету по підготовці ІХ археологічного з'їзду у м.Вільно та обрання його членом комітету65, повідомлення вченому від Костромської вченої архівної комісії про проведення 4-го обласного історико-археологічного з'зду від 2 березня 1909 р.66 та ін. М. І. Петров зробив вагомий внесок у розвиток археографії. На визнання його наукової компетентності у вказаній галузі до вченого зверталися різні товариства та наукові організації з проханням взяти участь у розборі і виданні давніх актів. Так, Віленська комісія по розбору і виданню давніх актів у листах зверталася до вченого про обмін науковою літературою та про участь в ювілеях, 1908-1914 рр. (ф. 225, спр. 91-96). М. І. Петров взяв участь у роботі комісії з перевірки реставраційних робіт у Києві: Успенської церкви (ф. 225, спр. 582), фресок Києво-Софійського собору (ф. 225, спр. спр. 325). Аналогічне доручення він мав щодо реставрації фресок Києво-Кирилівської Св. Троїцької церкви (ф. 225, спр. 365). З точки огляду архівних матеріалів про М. І. Петрова заслуговує уваги ціла низка справ у різних його фондах І, Х, 175. Та найбільше їх у фонді 225, де знаходяться майже всі дипломи вченого. Для сучасних дослідників з історії духовної культури українського народу становить інтерес список власної колекції ікон, який зробив М. І. Петров у 1891 р.67, і каталог книг бібліотеки КДА, які записував упродож 1889 р. учений в зошити. Важливе значення мають матеріали періодичної преси про науково-педагогічну діяльність М. І. Петрова: "Труды Киевской духовной академии, "Киевские епархиальные ведомости", "Волынские епархиальные ведомости", "Чтения в историческом обществе Нестора Летописца", "Киевская старина", "Московские ведомости" та багато ін. Періодична преса свідчить про інтенсивну наукову діяльність ученого. Таким чином, широкий масив рукописних і друкованих матеріалів ІР НБУВ є цінним джерелом для відтворення наукової й громадської діяльності вченого. Грушевський та Франко: громадське і приватне Наскільки близькими були у взаєминах І. Франко і М. Грушевський? З одного боку, саме Грушевський запропонував Франкові збудуватися на своїй садибній ділянці, а цього не зробиш для людини, яка тобі не є близькою за характером і почуваннями. З другого – відомо, що таке спільне життя не було приємним до кінця ні одному, ні другому. 15 ЖОВТНЯ 2010 LVIVSKAXATA.COM На сьогодні тема взаємин М. Грушевського і І. Франка втратила ту актуальність, яку вона мала на початку 1990-х років, коли необхідно було позбуватися вузькосоціологізаторської спадщини комуністичної ідеології, яка намагалася всіляко підкреслити розбіжності між двома великими вченими, розвести обидвох по діаметрально протилежних вигаданих таборах: М. Грушевського приписати до «буржуазних націоналістів», а І. Франка – до «революціонерів-демократів». Зараз не треба переконувати нікого в абсурдності таких тверджень, що були з боку українських радянських вчених до всього іншого подиктовані й благими намірами – зберегти І. Франка в пантеоні офіційно визнаної більшовиками української культури. Для цього можна було пожертвувати іншим класиком, істориком М. Грушевським. Зберігаючи тезу про спільність устремлінь обидвох велетів науки і культури, довелося б викреслювати з державно затвердженого канону й одного і другого, а це, безумовно, надзвичайно збіднювало б нашу культурну палітру. Тому навіть такий глибокий дослідник стосунків двох вчених, як М. Возняк, що знав про всі перипетії цих взаємин не з других рук, а особисто, змушений був підігравати комуністичній ідеологічній машині. «На щастя» для підрадянської української інтелігенції І. Франко не дожив до української революції, а тому не взяв активної участі в керівних структурах ЗУНР, натомість М. Грушевський став провідною фігурою в національній революції на Наддніпрянщині, – а отже за комуністичною термінологією став «українським буржуазним націоналістом». Звичайно, й з І. Франком не було все гаразд: адже його два сини були активними учасниками визвольних змагань. Але на цю інформацію було накладено табу, в результаті сконструйований більшовиками образ Великого Каменяра не постраждав. За часів сталінізму партійним маніпуляторам не було потреби перейматися браком логіки у їхніх твердженнях, шукати доказової бази і т. п. Ідеологічна машина твердого тоталітаризму не дозволяла будь-яких відхилень від генеральної лінії і сумнівів у раз і назавжди визначеній трактовці подій української історії. Інша річ, коли настала хрущовська відлига і виникла потреба доведення тези про антагонізм між Франком і Грушевським. Окрім критичних оцінок Франком останніх томів «Історії України-Руси», інших письмових доказів незгоди між вченими радянське літературознавство не мало. І тут стали в нагоді складні взаємні стосунки між членами родин Грушевських і Франків, про які розлого і, очевидно, не без замовлення з боку СРСР написала у своїх спогадах донька Івана Яковича Ганна Ключко. Чисто побутові сутички й незгоди між двома сусідами у львівському підміському тоді кварталі у них витлумачувалися як світоглядні розбіжності. У відповідь на спогади Г. Франко-Ключко та Т. Франка, на які спиралися радянські франкознавці І. Басс, О. Білецький, О. Кисельов, О. Дей, А. Каспрук, з’явилися дуже докладні статті Л. Винара і В. Дорошенка в «Сучасності», які можна й сьогодні розглядати як найоб’єктивніше дослідження теми взаємин І. Франка й М. Грушевського. В. Дорошенко цілком слушно розглядає обидвох як соратників, побратимів у спільній участі в розбудові української науки й культури. У цьому ж напрямі тему досліджували й ті грушевськознавці, що гуртувалися навколо журналу «Український історик». Багато про плідну співпрацю І. Франка і М. Грушевського написав голова УІТ Л. Винар і його заступник О. Домбровський. Нові досліди й друковані архівні матеріали, зокрема видані Г. Бурлакою листування І. Франка й М. Грушевського, не лише підтверджують висновки В. Дорошенка, але й значно розширюють джерельну базу для поглибленого студіювання зазначеної теми. Хоча паралельно продовжує існувати й інша версія стосунків між вченими, з перспективи погляду І. Франка останніх років життя. Між тим низка нюансів взаємин, різниць і подібностей в оцінках політичних подій, поглядів на наше минуле лишаються ще не до кінця проясненими. За браком місця ми лише нарисово зачепимо кілька найголовніших проблем. Спробуємо також подати можливу періодизацію взаємин І. Франка і М. Грушевського, що були викликані суспільно-політичними і особистими моментами. Перший період умовно можна датувати початком 90-х років ХІХ ст. – другою половиною 1894 року, часом, коли стало відомо про переїзд Грушевського до Львова і перші рефлексії Франка й Грушевського щодо один до одного до встановлення безпосередніх контактів і особистого знайомства. Закінчується він переїздом М. Грушевського до Львова і очоленням історично-філософічної секції та редагуванням «Записок НТШ». Тоді по кількох перших місяцях перебування в Галичині відбувається їхнє особисте знайомство. Другий етап 1895/1897–1906/1907 рр. – час найбільшого зближення вчених і активного тісного співробітництва на ґрунті НТШ й ЛНВ, особливо з року очолення Грушевським Товариства. Це був час їхнього спільного бачення політичного й громадського розвою українського життя. Це був період найбільшого творчого злету І. Франка й надзвичайної активності як ученого й організатора наукового життя М. Грушевського. Закінчився він перенесенням львівських інституцій до Києва і першими симптомами хвороби Франка. Третій період нами датується 1906/1907–1916 рр. Він характеризується певним охолодженням стосунків, викликаним, проте, не стільки різницею ідейних, культурних чи естетичних настанов, як передусім важкою хворобою І. Франка, неможливістю далі продуктивно працювати. В міру її загострення загострювалися й взаємини останнього з М. Грушевським. Франко поволі відходить від співпраці в НТШ й ЛНВ і взагалі активної літературної і громадської діяльності. Перший період взаємин. Від радикалізму до народовства У перший період на стосунки між обома представниками національного громадського життя по різні береги Збруча впливали почасти незалежні від них політичні обставини. Обидва належали до протиборчих сторін. Грушевський – до табору «барвінщуків», консерваторів-народовців, а Франко був драгоманівцем і радикалом. Тому приїзд першого до Львова сприймався Франком передусім як значне підсилення народовської партії. В листах до Драгоманова він досить неприхильно відгукується про Грушевського як про національного діяча, критикує його як письменника. На цікавість М. Драгоманова, кого він матиме проти себе в якості опонента, І. Франко 9 серпня 1894 р. писав: «Про Грушевського я не знаю багато. Він дебютував у нашій літературі декількома новелами з підписом Михайло Заволока і навіть написав був роман [насправді повість, яка за життя Грушевського так і не була видана. – І. Г.] «Свої й чужі» – річ зовсім слабу. Щодо політичних поглядів, він, здається барвінщанин, і отсе недавно, восени минувшого чи весною сього року, коли Барвінський їздив на Україну, щоб збирати підписи людей, похваляючих його політику, а порицаючих Романчука, в числі тих підписів був і його підпис». Про кандидування М. Грушевського на кафедру до Львівського університету І. Франко знав заздалегідь, про що повідомляв М. Драгоманова ще в середині січня 1893 р. Тоді якраз в «Ділі» з’явилася глава його кандидатської праці з історії Київської землі. Франкове зауваження щодо М. Грушевського в цьому листі так само витримано в неприхильному тоні, що викликано було, очевидно, загальною неприхильністю Михайла Петровича до табору О. Барвінського – В. Антоновича. З присмаком негативної оцінки пише про Грушевського Франко й в кінці 1894 року, згадуючи М. Драгоманову виступ М. Грушевського на похороні О. Огоновського. Грушевський також мав ставитися до І. Франка стримано, бо мав від очільників Старої громади О. Кониського й В. Антоновича команду остерігатися «Рудого» (псевдо Франка) як людини, яка може зіпсувати увесь лад в справі польсько-українського порозуміння і яка є ледь чи не найбільшим ворогом О. Барвінського – лідера усіх галицьких українців. Судячи з листів М. Грушевського до О. Кониського і В. Антоновича, на початках своєї громадської діяльності в Галичині М. Грушевський тримався настанов ідейних керівників київської Громади на додержання спільного фронту наддніпрянських громадівців і галицьких народовців, проте вже досить скоро, розібравшись у львівських обставинах, він здійснює політичну переорієнтацію, намагаючись, злучившися з радикалами, перетягнути на бік скасування угодовського курсу стосовно поляків і більшої частини народовців. Це Грушевському незабаром вдається, а в особі І. Франка він одержує на галицькому терені найбільшу творчу силу. Цікаво, що спроби знайти порозуміння з радикалами М. Грушевський робив ще до офіційного початку викладів на Львівському університеті, тобто за часів, коли його сприймали ще твердим «барвінщуком». Від початку Грушевський в політиці пропонував центризм, працюючи на полівіння соціальної програми народовців. Це, власне, був курс на тримання середньої лінії між позиціями Барвінського і Драгоманова. Ще взимку 1894 р. він намагався переконати О. Барвінського шукати порозуміння з драгоманівцями І. Франком і М. Павликом, але одержав від голови народовців відсіч. О. Барвінський писав, що стоїть «принципіально при тім, що з радикалами нашими, так як вони ведуть лише агітаційну політику, при тім стараються всюди ділати на розбиття народовців, безглядно нападають на наші товариства (доволі згадати про напасти Драгоманова, Франка і Павлика на тов[ариство] Шевченка) до того поставили собі метою підорвати всяку віру між народом, а довести до повного безвір’я (а простий народ без усякої віри – се ж завірюха!), – годі в’язатися в яку-небудь спілку, хоч би союзної лівиці». Так само О. Барвінський відмовлявся на прохання М. Грушевського допомогти І. Франкові в справі професорування у львівському університеті. «Виймати каштани з жару для радикалів» він відмовився. Думки про об’єднання радикалів з народовцями постали у М. Грушевського після його поїздки до Чернівців, а можливо, й від перших львівських вражень. Принаймні на Буковині він мав з цієї проблеми розмову із С. Смаль-Стоцьким – лідером буковинських народовців, і той згодився з думкою М. Грушевського, що змовницька тактика О. Барвінського (позалаштункових переговорів з окремими особами) позбавляє українську справу можливості спертися на широкі маси нової генерації українців. С.Смаль-Стоцький писав М. Грушевському: «Барвінському треба доконечно вийти з потаємного закутка, треба поставити наші змагання ясно перед людей, бо тільки тим чином громада побільшає і скріпиться». Отже, виходить, для М. Грушевського саме І. Франко – головний радикал, був тою ключовою фігурою, за допомогою якої він хотів поставити культурно-громадську справу на широкий ґрунт. На Буковині у своїй промові М. Грушевський закликав «коломийських радикалів» залишити свої скрайні змагання і протипопівські настрої й долучитися до народовців. Проте у доцільності такого сценарію подій С. Смаль-Стоцький сумнівався, вважаючи, що якщо радикали й наважаться пристати до народовців, то лише на позиціях, що їх відстоював Ю. Романчук, який напередодні розійшовся з О. Барвінським і посідав у питанні «нової ери» середню між радикалами і народовцями позицію, тобто – був природним союзником М. Грушевського. Те, що й І. Франко розумів необхідність утворення широкої бази для розгортання національного руху, визнавав і С. Смаль-Стоцький, відзначаючи його переміну у ставленні до власної наукової продукції: «Нарешті удостоївся я від Франка похвали за граматику – я, котрого він зрештою уважає трохи не ідіотом». Чернівецький університет був місцем, де І. Франко так само міг відбути свою габілітацію, а далі шукати місце на історико-філософському факультеті львівського університету. Цим шляхом прийшов до професури у Львові О. Колесса, який за час деканства С. Смаль-Стоцького у 1895 р. був габілітований на професора у Чернівецькому університеті, а згодом, по смерті О. Огоновського, перевівся до університету у Львові. Професорування у Львові і кермування в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка вимагали від Грушевського, поза його бажанням, активно ангажуватися у галицьку політику. Наукові проблеми тоді тісно перепліталися з проблемами суспільно-політичними. Товариство було у вузькому сенсі науковим органом народовців. Тому будь-який співробітник НТШ мав, на думку очільників народовців, поділяти політичну програму народовців. Між тим здібніші працівники, а передусім І. Франко, були, як правило, на боці молодих радикалів, і тому Грушевському йшлося, аби притягнути нові сили для наукової праці, про узгіднення політичного курсу тієї політичної сили, яка стояла за закликанням його на університетську катедру. Влити радикалів у народовську партію йому не вдалося. Проти цього був О. Барвінський і головний промотор І. Франка – М. Драгоманов. М. Грушевський тоді намагався вплинути на В. Антоновича й О. Кониського, аби знайти з боку киян підтримку у справі реформування галицької політики, і перш за все знайти можливість тиску на О. Барвінського осіб, які власне й організували польсько-українську угоду 1894 р. з Києва. Розуміючи необхідність компромісу між крайніми становищами, М. Грушевський почав схилятися до групи Ю. Романчука. Але співчуття у О. Кониського своїм планам він не одержав. У жовтні перед Загальними зборами НТШ О. Кониський закликав до продовженння лінії О. Барвінського. Він не вірив у щирість Ю. Романчука й боявся спілки останнього з В. Шухевичем та союзу того з І. Франком. Через місяць О. Кониський знову вертається до пропозиції М. Грушевського робити ставку на союз Ю. Романчука, І. Франка, М. Павлика, замість підтримувати чистих народовців О. Барвінського. Цю візію М. Грушевського він знову відкидає: «Знаєте мою думку про потребу опозиції – розумно-реальної, але ж з ким її робити? Чи не з Шумилом [Павликом] або з Рижим [Франком], з людьми, у котрих і на макове зерно нема щирости? Я певен, що оті, що прохали Вас стать на чолі – ніщо більш як Юліанові [Романчукові] заходи… Перед виборами йому треба повалити Ратая [Барвінського]. От він під впливом чисто егоїстичних рахунків і кинувся через таких підступних людей як Шумило і Рижий – «позискати» Вас… Ні! Нехай без нас». О. Кониський був переконаним супротивником І. Франка, вважаючи, що саме завдяки О. Барвінському, завдяки домовленостям з поляками, галицькі українці за чотири роки добилися більше, ніж за останні 35 без «нової ери». Франкові ж як людині й діячеві він не вірив. «Я йому ні в чому не йму віри, – писав Олександр Якович в листі до М. Грушевського. – Сила фактів довела, що се людина цілком неморальна, завсегди вдатна зрадити, «предать и продать», і ніколи, ніколи він ліпший не стане, бо така вже атмосфера навкруги». О. Кониський мав власний досвід взаємин з Франком, коли у 1880-ті роки перебував у Львові й редагував «Правду». У його оцінці Івана Яковича багато особистого й не цілком об’єктивного, це оцінки людини в звичайному, однолінійному дискурсі. Іван Франко. Малюнок - Fotomag.com.ua Йшлося, очевидно, про особливу Франкову вдачу, тримання його зосібна в галицькому суспільному житті й систематичні переміни у відносинах з різними очільниками цього життя. Будучи ревним прихильником М. Драгоманова, по смерті останнього він розчарувався у багатьох ідеях першого українського політика європейського зразка. Зв’язавши себе різними домовленостями з антагоністами М. Драгоманова, лідерами київської громади В. Антоновичем і О. Кониським, І. Франко, зрештою, псує стосунки й з ними. Недовгою була й спілка з Ю. Романчуком, що скінчилася відомим віршем «Сідоглавому». Довголітня дружба з М. Павликом завершилася також довголітньою ворожнечею і взаємними нападками. Та, власне, й тривала дружба з Грушевським закінчилася розривом й публічними випадами І. Франка проти голови НТШ. І тут мав рацію О. Кониський, що причина була не стільки у Франкові, скільки в особливостях суспільного клімату, який плодив один особистісно-громадський конфлікт за другим, побільшуючи до безкінечності мікроворогування однієї постаті проти другої, що коренилися в ображених амбіціях й марнославстві. При чому часто-густо недавні друзі й колеги ставали затятими опонентами й навпаки. Проти О. Барвінського ворогував В. Шухевич, хоч обоє належали до однієї партії. У свою чергу, В. Шухевич спочатку прихильно ставився до М. Грушевського, а потім став його найзапеклішим опозиціонером. К. Студинський, навпаки, на початку ХХ ст. опонував М. Грушевському, а у 1920-х роках зробився йому найщирішим приятелем. Прикладів можна наводити безліч. Свідчать вони більше про те, що годі у цих взаємних звинуваченнях дошукатися абсолютної рації однієї чи другої сторони. У питанні обрання на кафедру мови до Львівського університету О. Кониський, на відміну від О. Барвінського, підтримував опінію М. Грушевського. Та й сам новоспечений професор намагався мати в особі І. Франка свого університетського колегу. У кінці 1894 р. М. Грушевського, разом з двома польськими професорами Каліною і Пілятом, ректор Бобжинський включив до габілітаційної комісії в справі іспиту І. Франка. Польські професори повели обструкцію українського літератора, виказавши ректорові, що не в змозі через некомпетентність оцінити рівень наукової підготовки кандидата на посаду. М. Грушевський таку готовність відразу висловив. Та попри нібито вдалий початок габілітаційної компанії у середині 1895 р. стало відомо, що освітнє міністерство у Відні не затвердить І. Франка навіть на доцента. Настійливих порад старших товаришів Грушевський не дослухався. Він діяв за власним планом. Кращого співробітника для НТШ, ніж І. Франко, годі було відшукати у Львові. Тому, коли відбулася рокіровка на владному олімпі в Товаристві у 1897 р. і Барвінський поступився місцем голови Грушевському, Михайло Сергійович ужив усіх заходів, аби перетягти Франка на постійну посаду в НТШ. Благо, випадок допоміг. Франко розсварився з поляками статтею в газеті «Zeit» про А. Міцкевича як «поета зради» і залишився без стабільних засобів для існування. З приводу жалів на поляків через нападки на І. Франка і бажання нового голови бачити підпис Франка серед членів Товариства на відозві, що закликала до збору коштів на НТШ, О. Кониський не підтримав свого учня. Він написав, що такого типу очорнительного твору очікував від Франка. Так, поляки поступили «по-грубіянські», але заплатили його ж Франковими «грішми». «Я згоден, – писав Перебендя [Кониський], – що в годину поривання роспуки (значить в психозі) все те можна сказати, може й написати, але се тількі сума всего того, що Франко писав про русинів часточками за всі 20 р[оків]. Значить, се не психоз. Се просто шило вилізло з мішка. Я гадаю, що се ще не край, буде ще щось!». Грушевський не погодився з присудом О. Кониського. «Ви занадто вже нападаєте на Франка, я з ним в Товаристві маю діло вже третій рік і ще не разу не посварився», – відповів у листі історик. Та певну рацію з приводу нестабільного психічного стану І. Франка, схоже, О. Кониський мав, коли взяти до уваги дальший розвиток взаємин Грушевського і Франка. Моменти особистої вдачі у стосунках Наскільки близькими були у взаєминах І. Франко і М. Грушевський? З одного боку, саме Грушевський запропонував Франкові збудуватися на своїй садибній ділянці, а цього не зробиш для людини, яка тобі не є близькою за характером і почуваннями. З другого – відомо, що таке спільне життя не було приємним до кінця ні одному, ні другому. Є більше ніж достатньо свідчень про прохолодність у їхніх взаєминах, чисто діловий характер співпраці, відсутність якоїсь особливої задушевності й інтимності у стосунках. Навпаки, можна казати про прагматизм і взаємне матеріально-духовне зацікавлення. Разом з тим відчувався респект і рівноправність сприйняття на рівні духовної творчості і громадської праці. Цікаво, що протягом усього періоду взаємин, навіть найтепліших у 1897–1905 рр., М. Грушевський ніколи не звертався до І. Франка у листах зі словами «Дорогий» і по імені та по батькові, як це було протягом майже двадцяти років з О. Олесем, десяти років з В. Доманицьким, О. Кониським, І. Джиджорою або п’яти років із С. Єфремовим. До Франка він звертався виключно «Високоповажаний пане докторе» та «Високоповажний Добродію». Тим самим відповідав й І. Франко – «Високоповажний пане професоре», «Вельми Шановний Пане Професоре», «Вельми Шановний Пане Добродію». Лише в одному листі за 1898 р. він звертається «Дорогий друже». Проте, як переконливо довела Г.Бурлака, цей лист не був адресований І.Франком М.Грушевському, а писався для О.Маковея. У листі в час відомого конфлікту навколо псів І. Франка, М. Грушевський в емоційному запалі розкриває своє інтимне ставлення до Івана Яковича, додаючи до шаблонної вступної фрази «мій найблизший Товаришу в роботі суспільно-національній і Приятелю». Отже, на першому місці виступав чинник культурно-громадський і лише на другому – особистий. І все ж можна припустити: більший душевний сантимент у взаєминах мав Грушевський до Франка, аніж навпаки. Навіть побіжний підрахунок згадок прізвища Франка у щоденнику Грушевського за 1904–1910 рр. показує, що Іван Франко – найзгадуваніша особа у ньому. Про нього говориться у близько двох сотнях поденних позицій щоденника. Цей показник у кілька разів випереджає усіх інших осіб, навіть родичів М. Грушевського. На усі зміни в поведінці Франка Грушевський реагував надзвичайно сильно й емоційно, рефлексував на кожну зміну поведінки доктора. Приміром, коли він дізнався про ляпаса в обличчя Франкові від Василя Левицького, професор записав у щоденнику: «Я почув фїзичний біль, почувши се!! Страшні люде! Так як би менї хтось зробив якусь болючу образу!». Знаки оклику в кінці кожного речення. Можна припустити, що як інтелектуала М. Грушевський шанував І. Франка вище, ніж Франко ставив Грушевського. В тому ж таки листі львівський професор кваліфікує Івана Яковича як «поета-психолога». Натомість Франко у листі до А. Кримського, написаного майже рівночасно з тим листом, де звертався до М. Грушевського «дорогий друже», так пише про голову НТШ: «Про вплив Грушевського на мою літературну діяльність не можу Вам нічого сказати. Ані його твори ні в чім не були для мене взірцем, ані його знання літератур не є таке, щоб я міг дечім від нього покористуватися. Чи мав я який вплив на нього, сього також не можу сказати». Франко був митцем у науці й науковцем у поезії. В його особі поєднувалися два малосполучні таланти: раціоналіста і майстра художнього сприйняття дійсності. Франко був не лише мовним поліглотом, але й енциклопедистом-гуманітарієм, європейцем за способом мислення і світовідчуттям. Михайло Грушевський. Малюнок - Ukrtime.com Грушевський, натомість, маючи нахили до красного письменства, не був майстром прози, а скоріше вправним ремісником (коли не брати до уваги його новели). І він це знав, і не міг не відчувати в цьому відношенні переваги Франка. Грушевський був дуже талановитим публіцистом, але прийшов до публіцистики з науки, натомість для Франка публіцистика була рідною стихією, з неї він починав свій шлях в літературі. Він був неперевершеним полемістом софістичного таланту. Міг довести будь-яку, навіть протилежну тезу, якщо цього вимагали обставини. Коли М. Грушевський запрошував до себе додому Франка на прослуховування своїх газетних і журнальних статей на суспільно-політичні теми, то робив це не стільки заради ознайомлення свого колеги, як задля порад з приводу логіки доведення, стилістики подачі і ясності мови. Для Грушевського Франко був ніби експертом, метром публіцистичного жанру, точка зору якого багато важила для професора. Франко був куди обізнаніший в сучасній літературі за Грушевського. Для нього польська й німецька були рідними мовами. Для Грушевського ж рідною була хіба російська, з класичних мов він кохався в латині. З іншого боку, Грушевський був людиною великих проектів, він ставив перед собою надзавдання – написання фундаментальної історії України та української літератури. На цю стежку він почав готувати себе зі студентської лави. Франко ж працював, як правило, у малих і середніх формах, він був чорноробом літературного процесу, брався за будь-яку тему і проблему, коли цього вимагали обставини й соціальне замовлення. В листі до А. Кримського він писав: «У науці і публіцистиці я був і, мабуть, усе буду тільки дилетантом. Мене тягне сюди і туди, я силкуюся пізнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головне для того, що ніхто компетентніший про нього не пише. Я більш популяризатор, ніж оригінальний учений… В свої наукові і публіцистичні праці я вношу свій темперамент і сим способом розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, що досі й не підозрювали сих питань». Грушевський потребував Франка не лише як найголовнішу літературну силу товариства, але й як соратника у боротьбі з різноманітними опозиціями на терені НТШ, як дорадника у культурній і громадській праці. Франко натомість в Грушевському був зацікавлений як в людині, яка давала йому заробіток і давала можливість існувати його великій родині. Такого заробітку ні до, ні після Грушевського він вже не мав. Разом з тим Грушевський, користаючи з фантастичної працездатності Франка, змушував останнього не лише працювати на творчій ниві, але й виконувати величезний обшир технічної праці: читати коректи, правити рукописи, укладати покажчики, редагувати силу-силенну різної продукції, що проходила через ЛНВ і НТШ. Франко в силу свого характеру не міг відмовитися від низки замовних статей і рецензій, від підписування різних громадських відозв, укладених Грушевським. Це давало привід звинувачувати останнього, особливо в час хвороби літератора, в експлуатації й використанні з боку історика. За своїми вольовими якостями І. Франко достатньо надавався для такої «експлуатації», він схильний був коритися авторитетові і слідувати в фарватері настанов такого авторитета. Чому це відбувалося? Здається, основною причиною було його постійно непевне матеріальне становище, вічне безгрошів’я, необхідність при наявності достатньо численної родини шукати засобів для існування. Втративши підтримку, у тому числі і матеріальну, в особі М. Драгоманова, І. Франко одержав досить широке матеріальне сприяння від М. Грушевського, що не мав проблем з грішми і, за мірками галицьких українців, був людиною достатньо заможньою. Грушевський, запросивши до роботи в НТШ Франка, забезпечив його постійною платнею. До того ж, Франко одержував лише гонорари за праці, що друкувалися на сторінках «Записок НТШ», «Літературно-наукового вісника», «Етнографічного збірника» та ін. видань товариства. У 1898 р., коли святкувалося 25-річчя літературної діяльності Франка, М. Грушевський організував збір коштів для Івана Яковича. Як людина практичної вдачі, М. Грушевський, оцінивши надзвичайну потужність таланту Франка, власне взяв на себе клопіт про фінансову сторону життя письменника і вченого. Лише після того, як Франко потрапив в орбіту піклувань Грушевського, побутовий стан Франка нарешті стабілізувався й він одержав сталу оселю і тривку, забезпечену невеликим, але надійним заробітком, працю. Тому цілком логічним виглядає побудова вілли Франка на ґрунті, купленому для себе Грушевським. Грушевський натомість був іншої вдачі. Він звик кермувати, давати накази і розпорядження і стежити за їхнім неухильним виконанням. Ця його провідницька постава в період нормального фізичного здоров’я Франка викликала у останнього готовність до сумлінного виконання. У часи ж занепаду фізичних сил і хвороби – навпаки, призводила до глухої образи й вічного незадоволення від прийнятого на себе добровільного уярмлення. Ставши на чолі НТШ, Грушевський звалив на себе й функції політичного провідника. Він активно включився в галицьку і наддніпрянську політику. Навпаки, Франко, одержавши в особі Грушевського протектора, відійшов від активної політики й зосередився суто на наукових й мистецьких проблемах. Він цілковито покладався на думку професора й виконував майже усі його настанови політичного характеру. Грушевський йшов в опозицію до опортуністичної позиції націонал-демократичної партії, в опозицію ставав і Франко. Грушевський потребував підтримки ендеків, коли переносив свою діяльність на Наддніпрянщину, і тимчасово замирявся з К. Левицьким і Тіснішим комітетом (ЦК партії), на те ж приставав і Франко. Грушевський вважав приватні гімназії в Галичині важливішим здобутком за національний театр, з цим погоджувався і Франко. Коли Франко зблокувався з Грушевським на ґрунті співпраці в НТШ, він відразу збайдужів до активної політики і перестав грати ту активну суспільну роль, яку мав у свій драгоманівський період життя. Ця апатія Франка до суспільного життя після 1905 р. часто доводила Грушевського до відчаю і він писав у щоденнику, що «тутешнї приятелї [малися на увазі Франко і Гнатюк. – І. Г.] на минї їдуть, за мною сидять – на мене скидають всї прикрости і не уважають ніколи потрібним віддати, що минї належить. Така моральна нечутливість дуже прикра»..

"Музейна справа"

Робота з творами усної народної творчості

Фольклор і фольклористика 

1. Поняття фольклору, його специфіка 

2. Особливості розвитку української фольклористики XIX – XX століття. Найвідоміші дослідники 

3. Історичні етапи розвитку фольклору 

4. Жанри фольклору 

1. Знання і розуміння фольклору свого народу – джерело розуміння рідної культури, літератури, побуту й етнографії, традицій та обрядів тощо, навіть частково національної свідомості й того, що ми називаємо ментальністю – своєрідного способу мислення й духу, властивого винятково певному народові. 

Фольклор – усна народна творчість, народна словесність, яка виникла, певно, ще тоді, коли людина почала спілкуватися з собі подібними і використала для цього власну фантазію й образність. У творенні фольклору протягом багатьох століть брали участь численні покоління, тому він як явище культури є складним і синтетичним. Фольклор дає матеріал для вивчення не лише фольклористам – вченим, а й мовознавцям (історикам мови, діалектологам), літературознавцям, психологам, філософам та іншим науковцям. До появи писемності усна творчість народу (будь-якого) була єдиною формою передачі інформації, знань, звичаїв, народної етики, моральних цінностей.

     Фольклор відрізняється від художньої літератури тим, що його твори різних жанрів не мають і не можуть мати конкретного автора, вони набагато об’єктивніші в тому плані, що передають загальнонародні, національні уявлення про добро і зло, справедливість і обман, про любов і зраду та про інші поняття (конкретні й абстрактні), якими живе народ. У порівнянні з твором усної народної словесності літературний твір певного автора відображає погляд на світ і життя конкретного письменника і є суб’єктивним.

     З появою писемності фольклор не зник, не занепав, а просто почав змінюватися, існує й успішно витримує конкуренцію з потоком офіційної інформації він і сьогодні. Кожна історична епоха, суспільний устрій, державні події знайшли своє втілення в усній народній творчості, якій властиві і трагедійні нотки, і гумористичні в залежності від того, про які явища чи події, чи навіть осіб, йдеться у фольклорному творі.

     Таким чином, фольклор – це явище колективне й анонімне, варіантне й традиційне. Тобто якщо у певного твору первісно й був автор, то в процесі передачі твору від оповідача до слухача і так далі кожен охочий міг додати щось від себе, хоча сюжет традиційно зберігався як основа. Фольклорні твори можуть бути насичені діалектизмами, жаргонізмами, професіоналізмами та іншими видами лексики, за якою проглядається географічне місце утворення, історична доба, соціальне середовище тощо.

    2. Протягом тривалого часу фольклор не вивчався і не збирався. Чи не першим вченим чоловіком в Україні був філософ і письменник Г. Сковорода, який використовував елементи фольклору в своїй творчості і заговорив про важливу виховну роль усної народної творчості в житті суспільства. 

     Особливий інтерес до фольклору виник на початку XIX століття, коли з Європі в Україну прийшли віяння романтизму. Поважні добродії, професори брати Грімм, наприклад, прославилися в той час у Німеччині тим, що стали збирати й друкувати народні казки. В Україні творчістю народу цікавилися такі науковці:

     М. Цертелєв («Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819р.); М. Гоголь («О малороссийских песнях» (1834р.); М. Костомаров («Об историческом значении русской народной поэзии» (магістерська дисертація), «Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею», «Славянская мифология»); О. Бодянський («О народной поэзии славянских племён») та інші.

     У більшості своїх наукових праць О. Бодянський наголошував, що використання фольклору письменниками є ефективним засобом удосконалення літературної мови. Наприклад, рецензуючи у 1834 році збірку «Малороссийские пословицы и поговорки, собранные В.Н. Смирницким» (Харків), Бодянський наголосив на важливості збирання й систематизації фольклорного матеріалу для подальшого глибокого вивчення і використання в художній практиці.

     Вагомий внесок у збирання і дослідження фольклору зробив ректор нововідкритого Київського університету М. Максимович, який видав відому фольклорну збірку «Малороссийские песни» (1827), матеріали якої стали джерелом творчості багатьох письменників. У передмові до збірки М. Максимович підкреслив, що народні пісні й думи можуть бути основою для пізнання «событий действительных». 

     Пізніші праці М. Максимовича – збірки «Украинские народне песни» (1834) та «Сборник украинских песен»(1849). У передмові до них науковець висловив думки про змістову і жанрову специфіку українського фольклору, стильову специфіку дум і козацьких пісень. Цінним було також твердження про те, що українські кобзарі виступали своєрідними речниками високих моральних якостей, несли певну історичну місію. Ця думка збігалася з поглядами Т. Шевченка («Перебендя»). 

     Відомим фольклористом був і Ізмаїл Срезневський – професор Петербурзького університету. Ще навчаючись у Харківському університеті і захоплюючись романтичною літературою, Срезневський під впливом ідей Гердера і діячів слов’янського відродження почав збирати пам’ятки українського фольклору, матеріали з історії Запорозької Січі. Він створив навіть гурток, метою якого було використання лексичних, стильових, образних засобів фольклору для створення нових літературних форм, для власної художньої творчості. У цей період (20 – 30- ті рр. XIX ст.) активно збирався і досліджувався фольклор діячами «Руської трійці» в Галичині. Так, наприклад, другий розділ «Русалки Дністрової» (1837) мав назву «Пісні народні» і складався з народних пісень у записах галицьких фольклористів. Вступну статтю до розділу написав І. Вагилевич («Передговор к народним пісням»), він наголосив на духовному багатстві українців, дав характеристику пісень, з’ясував їхнє походження, жанри, назвав обряди, якими ці пісні супроводжувалися тощо.

     Активним збирачем і дослідником фольклору був Пантелеймон Куліш, автор і упорядник двотомної збірки фольклорно-історичних та етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси», яка, з’явившись у 1856 – 1857 рр. у Петербурзі, викликала подив і захоплення. Видавець і російський учений С. Аксаков писав про неї: «Записки о Южной Руси»» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а й тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни». Етнографію і фольклор П. Куліш вважав джерелом пізнання народного життя, народного побуту. Він високо оцінював орієнтацію письменників на усну поетична творчість, на народну мову. Закликаючи прислухатися до розмаїтості фольклорної оповіді, до всіх елементів «простонародної» вимови, Куліш у статті «Простонародность в украинской словесности» писав: «По ним и писатели, выступившие уже на своё поприще, будут проверять свой язык, тон, вкус и самый строй мысли. Эта полная свежих жизненных соков почва даст в своё время богатейшие плоды». Проте Куліш водночас застерігав проти надмірного захоплення стилізацією фольклорних матеріалів.

     Багато цінної пізнавальної інформації про український фольклор та порівняльну його характеристику з російським фольклором зустрічаємо в працях І. Нечуя-Левицького «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» («Сьогочасне літературне прямування») та «Українство на літературних позвах з Московщиною», в яких автор на основі психологічного аналізу зразків українських і російських народних пісень дотепно і влучно характеризує світогляд, звичаї, етику й мораль двох дуже різних народів, в яких одні й ті ж самі образи-символи можуть мати прямо протилежні значення.

     У 70–80х рр. XIX ст. дуже серйозним фольклористом був М. Драгоманов, який у 1867 році разом зі своїми товаришами вирішив укласти й видати кілька збірок української етнографії та народної творчості. Так з’явилися дві збірки українських казок і два збірники пісень – до речі, єдине, що в часи дії валуєвського циркуляру можна було видавати українською мовою. 

     Наслідком тривалої і старанної роботи М. Драгоманова і професора Київського університету В. Антоновича стали два універсальні томи «Исторические песни малорусского народа» (1874 – 1875) з ґрунтовними поясненнями й коментарями фольклорної спадщини від X до XVII століття – від етносу дружинного й князівського періодів до козацькіх часів Богдана Хмельницького включно. З приводу появи цієї колосальної праці М. Драгоманов писав: «Изучение богатой и прекрасной украинской народной словесности, а особенно политических песен, которые представляют собою поэтическую историю украинского народа, рассказанную им самим, заставило меня крепко полюбить этот народ и пережить всеми силами души все частности украинского вопроса в России и Австро-Венгрии. Исследование же песен о борьбе украинцев с турками сравнительно с такими же песнями народов балканских заставило меня вдуматься в так называемый восточный вопрос, а всё вместе приводило меня к мысли о необходимости широкой постановки федерально-демократического вопроса во всей Восточной Европе». 

     Таким чином, М. Драгоманов вважав, що знання і розуміння фольклору полегшує розуміння історичних процесів та взаємин між різними народами. 

     М. Драгомановим були видані також «Малорусские народне предания и рассказы» (Київ,1878), «Нові українські пісні про громадські справи», «Політичні пісні українського народу XVII - XIX ст.» (з коментарями М. Драгоманова, Женева 1883, 1885). 

     Стимулом до фольклористичних та літературознавчих досліджень М. Драгоманова була потреба показати перед Європейською громадськістю злочинність Емського указу царського уряду 1876 року.

     Збирав і досліджував фольклор і Іван Білик. Він видав фольклорні збірки казок, чумацьких пісень, супроводжував їх власними передмовами, в яких популяризувались кращі зразки усної народної творчості. І. Біликові належить серйозна праця «О чумаках і чумачестве», яка становить першу спробу осмислення багатства тематичного різновиду соціально-побутової пісні. 

     Неможливо переоцінити внесок у фольклористику Івана Франка, який ще учнем гімназії збирав зразки усної народної творчості у свої перші збірники і в міру можливостей друкував їх у журналах і газетах, у наукових і науково-художніх виданнях. Найпоказовішою для І. Франка в його зверненні до народної творчості є стаття «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883). Відзначаючи шанобливе ставлення руського (українського) народу до жінки, що свідчило про його високу культуру, автор праці підкреслював, що недоля, про яку співається в українських піснях, «основана не на грубих та варварських обичаях народних, що чуття і здоровий розум народу супротивляються їй, що особливо жіноцтво дуже живо і виразно почуває всю ненормальність свого положення, але її викликує не що друге, як тиск поганих обставин економічних на життя родинне…».

     Фольклор збирали і досліджували також І. Житецький, О. Потебня, М. Старицький, М. Лисенко, С. Васильченко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Д. Яворницький, М. Сумцов та інші.

     Названі вчені досліджували не тільки фольклор як явище духовної культури, а й вивчали діяльність виконавців народних дум та пісень. 

     На початку XIX століття збирачі й видавці українського фольклору (А. Метлинський, М. Максимович, І. Срезневський та ін.) мало звертали увагу на особу співця-виконавця. У той час про бандуристів, кобзарів та лірників нічого не писали, а під текстами пісень і дум не зазначали, від кого їх записано. Відомості про виконавців почали фіксувати лише з середини століття. Тоді ж, у 50–ті роки XIX ст. було зроблено спробу записувати від кобзарів не лише тексти, а й мелодії. Серед найвідоміших кобзарів та лірників XIX – початок XX ст. слід назвати таких як: 

     Андрій Шут, Андрій Бешко, Іван Романенко, Архип Никоненко, Остап Вересай, Іван Кравченко–Крюковський, Федір Гриценко–Холодний, Михайло Кравченко, Федір Кушнерик, Єгор Мовчан, Павло Носач, Аврам Гребінь, Євген Адамцевич, Володимир Перепелюк та ін.

     З первісних часів кобзарства, в добу козаччини такими співцями ставали незрячі козаки, які могли втратити зір у битві з ворогом чи були осліплені при спробі втекти з неволі чи турецької каторги. Їх не можна ототожнювати з жебраками, адже вони не просили ласкавого хліба, а отримували винагороду від слухачів за своє виконавське мистецтво. Серед кобзарів були співці-виконавці,співці-імпровізатори та співці-автори нових творів.

     Серед кобзарів-авторів був і знаменитий Остап Вересай, з яким були знайомі майже всі згадані дослідники-фольклористи, уродженець Полтавщини. У Чотирирічному віці Остап утратив зір. Навчався він гри на бандурі у трьох майстрів, але в жодного не вибув обов’язкового трирічного терміну науки то через хворобу, то через норови і несправедливе ставлення вчителів. Не склалося в нього і родинне життя. Віддавши заміж дочку і овдовівши, Остап Вересай, скривджений зятем, змушений був покинути свою хату, рідне село і піти по ярмарках. Він був до того ж кріпаком, але випросив у свого пана звільнення і, одружившись із вдовою із Сокиренець, лишився в цьому селі жити. 

     Остап Вересай потоваришував із російським художником Л. Жемчужніковим, який намалював портрет кобзаря.

     Про Вересая розповів у своїх «Записках о Южной Руси» П. Куліш. Про його творчість написали низку досліджень і зробили нотні записи його творів М. Лисенко, О. Русов, П. Чубинський. Завдяки М. Лисенкові Вересай виступив у Петербурзі і мав великий успіх.

     Не лишалось осторонь дослідження і збирання фольклору і така модерна на свій час письменниця, як Леся Українка, яка виступила ініціатором записування дум на фонографі. Разом з чоловіком К. Квіткою вона доклала великих зусиль, шукаючи музикознавця-фольклориста, який міг би записати твори, а потім розшифрувати їх і опублікувати разом із дослідженням. За свій кошт (а була дуже небагатою) вона організувала експедицію львівського науковця Ф. Колесси до Миргорода на Полтавщині у 1908 році. Тоді ж поетеса викликала до себе в Ялту кобзаря Гончаренка з Харківщини (він у той час перебував у сина в Севастополі) і за допомогою фонографа записала від нього кілька дум та пісень.

     На основі цих та багатьох інших записів Ф. Колесса упорядкував і видав два томи «Мелодії українських народних дум». Це видання було найціннішим за всю історію фольклористики (1910,1913), бо в ньому вперше було надруковано велику кількість дум, пісень, танцювальних мелодій, записаних від кількох кобзарів та лірників, що репрезентували різні традиції; подано мелодії і тексти, записані з великою точністю на фонографі.

     У більшості наукових праць з фольклористики (а майже всі вони були видані ще радянський час) ви зустрінете фрази: «Особливого розмаху дослідження фольклору та й розвиток самої усної народної творчості набули після Великої Жовтневої соціалістичної революції». Це не відповідає дійсності, зрозуміло. Правда, у 1919 році була утворена Академія наук УРСР, академіками стали літні науковці М. Сумцов, В. Гнатюк, М. Возняк, Ф. Колесса, К. Квітка, були організовані різні комісії, а пізніше Інститут українського фольклору (сьогодні Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Рильського). Але, як свідчить історія, це тривало до літературної дискусії 1925 – 1928 рр., після якої, як відомо, були ліквідовані партійною постановою всі літературні організації, а далі настав штучний голод

     Напевно, і в роки репресій, і в роки голодомору існував свій фольклор, але хто його збирав?

     Після Другої світової війни збирання фольклору активізувалося, були створені спеціальні комісії, його стали записувати студенти філологічних факультетів університетів (фольклорна практика).

     Слід відзначити, що в справі збирання і видання фольклору в 30–40-х роках були, як написано в підручнику за 1965 рік (хрущовська відлига!), «і певні прогалини, зокрема недостатність публікацій робітничого фольклору, випадки вільного поводження записувачів і редакторів з текстами і навіть окремі випадки фальсифікацій».

     Наприклад, збірки радянського часу пропонують читачеві думи «Дума про Леніна», «Про військо червоне, про Леніна-батька і синів його вірних», «Хто ж той сокіл, товариші?» та ін. Спадає на думку, що такі твори, якщо й не є фальсифікатом, то написані на партійне замовлення. Однак не слід і повністю перекреслювати результати праці фольклористів, адже після смерті Сталіна в Україні спостерігалось нове відродження культури – шістдесятництво. У ті роки вийшли цінні фольклорні збірники народних дум, пісень, казок, загадок, прислів’їв і приказок тощо. З 1957 року почав виходити спеціальний фольклорно-етнографічний журнал «Народна творчість та етнографія», головним натхненником та редактором якого став академік і поет Максим Рильський

     Звернімо увагу на невеличку цитату з радянського підручника про фольклор. Сьогодні вона звучить, м’яко кажучи, дивно: «Додержуючись принципу комуністичної партійності в питаннях фольклору і фольклористики, ведучи боротьбу проти будь-яких проявів ворожої ідеології, українська радянська фольклористика рішуче виступає проти нігілістичного ставлення до народної творчості взагалі і радянської особливо. Радянські українські фольклористи у своїх працях досліджують і узагальнюють процеси розвитку сучасного, радянського фольклору, досліджують соціальний зміст і національні своєрідності його форми, новаторство і традиції в ньому. Цілком закономірно, що найбільше праць було присвячено питанням відображення соціалістичної дійсності в народній творчості, образу позитивного героя і насамперед вождя трудящих В. І. Леніна, а також висвітленню шляхів розвитку радянського фольклору. В цих працях показано, що народна поезія при соціалізмі небачено розквітає, супроводжуючи всі визначені явища і події соціалістичної дійсності, що вона за своїм характером і змістом є оптимістична, героїчна».

     Як же можна прокоментувати ці рядки? У них відчувається намагання похвалити фольклор радянського часу, зокрема твори про Леніна та більшовицьку владу.

     Сьогодні ґрунтовних праць і сучасних підручників про фольклор досить багато,але користуючись застарілою літературою (як екзотичною), звертайте увагу на ідеологічні аспекти. 

     3. Періодизацій фольклору кілька, але розглянемо тільки найсучаснішу. Науковці поділяють процес виникнення і розвитку фольклору на два основні етапи (1 – доісторичний, епоха, про яку немає ніяких записів, а є тільки матеріальні докази, рештки первісної культури; 2 – історичний, епоха, про яку вже є писемні пам’ятки). У науковій літературі вони ще називаються дохристиянською та християнською епохами і поділяють на певні періоди. Про дохристиянську ви самостійно прочитаєте в підручниках, а ми детальніше зупинимося на тій добі, коли постала Київська держава і було прийняте християнство. 

     Усна творчість з’явилась у період утворення первісних праслов’янських племен, які мали свої астральні культи (Сонця, зірок), поклонялися духам предків, тваринам, предметам. Тоді ж виникла і календарна обрядова поезія, ритуальні дійства, пов’язані із циклами землеробства.

     Трипільці, скіфи, праслов’яни були язичниками, які займалися скотарством, землеробством, бджільництвом, різними ремеслами і промислами. Всі обряди, замовлення, ритуальні пісні та інші форми первісної примітивної творчості не були свідомо художнім витвором фантазії та уяви, а мали практичне застосування. Тоді ж виникли міфологічні легенди, магічні ритуали, з якими пов’язана і вся подальша усна народна творчість християнського народу.

     Історична епоха ділиться фольклористами на 4 періоди, пов’язані з певними історичними обставинами життя українців.

  1 період – доба Київської Русі язичницького часу і після прийняття християнства, а також доба тривалої неволі слов’ян під монголо-татарським ігом.

  2 період – доба козаччини (Запорозької Січі, Гетьманщини і Гайдамаччини). Доба, яка завдяки героїчному часові дала найбільше історичних пісень, дум, легенд, балад, соціально-побутових та родиннопобутових пісень. 

3 період – доба втрати державності, коли український фольклор викорінювався, а українців силоміць зросійщували або спольщували царська Росія і шляхетська Польща. Спостерігається занепад героїчних жанрів у зв’язку з окупацією, фольклор зводився до соціально-побутових жанрів (пісні, казки). Починається розвиток фольклористики як науки, що мала на меті відродити пам'ять про козаччину і відновити народні духовні цінності. 

4 період – XX століття з усіма його історичними трагедіями і абсурдами. Творення, з одного боку, фольклору партизанського (УСС,УПА,УГА), а з іншого – фальсифікату («радянський» фольклор). Є підстави говорити про народну творчість українців-емігрантів та засланців (у Сибір). Періоди застоїв породжували появу політичних анекдотів.

     Проте абсолютно точна хронологічна періодизація і неможлива, і недоцільна. Фольклорні твори містять типові для певних історичних епох художні образи. На основі цих образів, особливостей мови, поетики (художні засоби, теми) можна простежити закономірності розвитку фольклору у певну історичну епоху. 

     Специфікою української усної народної творчості є поєднання в багатьох жанрах фольклору релігійних впливів язичництва і християнства, що виявилося в співіснуванні поганських (язичницьких) мотивів, обрядів та символів із християнськими. Так воно загалом зберігається і донині.

4. Увесь фольклор умовно розподіляється на прозовий і поетичний (пісенний). Народна проза в свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, неказкову прозу (легенди, перекази, оповідання). Казки бувають героїко-фантастичні (чарівні), казки про тварин, соціально-побутові казки та небилиці, кумулятивні (побудовані на багаторазовому повторенні одного й того самого фрагмента, нагромадженні ланок розповіді, як у казці «Колобок», наприклад). 

     Цикл найкоротших жанрів називається пареміоргафією (від гр. паремія – притча, вислів, уривок із Біблії). До неї відносять приказки і прислів’я, загадки, анекдоти, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо.

     Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Пісня бувають календарно-обрядові, соціально-побутові, родиннопобутові, історичні, про кохання, жартівливі, сатиричні, весільні тощо. Значний пласт фольклору складає дитячий фольклор, який ділиться на два підрозділи: пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові, забавлянки тощо) і власне дитячі пісні та ігри (заклички, примовки, прозивалки-дражнилки, мирилки, скоромовки тощо).

     У різні історичні періоди переважали різні жанри фольклору. 

1-й період – давньоруська доба (прямих записів не збереглося). Про фольклор цієї доби частково розповідають літописи («Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис», «Слово о полку Ігоревім» та ін.). Найпоширеніші жанри фольклору цього часу такі:

- легенди і перекази (про заснування Києва, про пошуки князем Володимиром нової віри та ін.);

- похоронні ритуали і плачі-голосіння; 

- весільні пісні;

 - колядки і щедрівки (пісні в період зимового сонцестояння та новорічні пісні); 

- епіко-героїчні пісні-билини (Ілля Муромець);

 - приказки («Загинули як обри»); 

2 період – доба козаччини. Найпоширеніші жанри такі: - казковий епос (про тварин, героїко-фантастичні, соціально-побутові); - обрядово-звичаєва поезія (весільні, купальські, колядки, жнивні, веснянки, голосіння та ін. ) - сформувався пласт великих поетичних епічних і ліро-епічних творівдум; - історичні пісні, героїчні балади; - ліричні твори (родинно-побутові й суспільно-побутові пісні); - прислів’я, приказки, загадки та інші малі форми. 

3 період – доба окупаційного життя. Найпоширеніші жанри такі: - побутування героїко-історичного епосу, його переслідування, занепад, спрощування; - поява родинно-побутових (сирітських, вдовиних та ін. ) суспільнопобутових пісень (рекрутських, кріпацьких, наймитських, жебрацьких, заробітчанських та ін. ); - пісні літературного походження;

 4 період – переслідування фольклору про голодомор, репресії, колективізацію (тоді його не збирали, а сьогодні носіїв уже немає); - створювання авторськими колективами стилізованих під народні думи про радянську владу та її керівників; - творення пісень тюремно-таборових, емігрантських, партизанських.

     Найсучаснішу схему-класифікацію жанрів фольклору можна знайти на 74 – 75 сторінці підручника: Лановик М. Б., Лановик З. Б. Українська усна народна творчість. Підручник. – К.: Знання – Прес, 2006. – 591 с.

     Розвиток фольклористики XIX ст., про який ішлося на початку лекції, на українських землях був перерваний у радянський період, коли склалася радянська школа фольклористики, що базувалася на засадах матеріалізму та комуністичної ідеології. З наукового обігу було вилучено імена С. Єфремова, М. Грушевського, П. Чубинського, О. Потебні та ін. З фольклорного матеріалу було вилучено низку не лише окремих творів, а й цілих жанрів (магія, народна демонологія, фольклор УПА чи січових стрільців тощо). Було натомість внесено тексти так званого «радянського фольклору» (про Леніна, Сталіна про партію та колгоспи тощо), які були фальсифікатами, створеними конкретними виконавцями.

     Проте і серед фольклористів радянського періоду було немало талановитих вчених, зокрема відомий поет М. Рильський, чиє ім’я присвоєно Інститутові мистецтвознавства, фольклору та етнографії, Г. Нудьга, О. Дей, В. Гнатюк, Ф. Погребенник та інші. 

     Сучасні українські фольклористи-науковці – М. Дмитренко, П. Кононенко, М. Лановик, З. Лановик, Г. Лозко, О. Мишанич, Л. Дунаєвська, С. Мишанич та інші. Робота над дослідженням українського фольклору триває. 

 Висновки. Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли відображення не лише естетичні й етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, виховання – тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Потреба фіксувати життєві спостереження у пам’яті спонукала до створення певних стереотипів мовлення, досконалих художніх форм, фольклорних жанрів. Як одна із найсуттєвіших ознак народної творчості усність зумовлювала вдосконалення форм передачі естетичної інформації, з одного боку, та розвиток і вдосконалення людської пам’яті – з другого. Щоб полегшити запам’ятовування великої за обсягом інформації, побутовою практикою розроблялися стереотипні фольклорні форми, стабільні структури в межах кожного жанру та всередині їх. Значна увага зверталася на формування образної системи, символіки, що переходила із твору в твір, із покоління в покоління, підтримуючи усну традицію тієї чи іншої місцевості.

Завдання до теми 

 Тести закритої форми (1-й рівень)

 1. Фольклорні тексти з’явились: 

 а) у часи Київської Русі; 

 б) разом із розвитком мови, матеріальної та духовної сфер діяльності людини; 

 в) у період національно-визвольних воєн під проводом Б. Хмельницького. 

2. Фольклор – слово іншомовного походження, що означає: 

 а) з латинської – героїчне минуле народу;

 б) зі старослов’янської – особливий спосіб оповіді про історію; 

 в) з англійської – народна творчість, народна мудрість. 

3. Коли в Україні виник інтерес науковців та письменників до фольклору: 

 а) на поч. ХІХ століття з поширенням віянь романтизму; 

 б) у 70-х роках ХІХ століття з утвердженнями в літературі реалістичних тенденцій; 

 в) на початку ХХ століття в річищі модернізму. 

4. Хто з українських фольклористів у праці «О народной поэзии славянских племен» наголошував, що, використовуючи фольклор, письменники удосконалюють літературну мову: а) М. Цертелєв;

 б) О. Бодянський; 

 в) М. Костомаров. 

5. Хто з відомих українських науковців суголосно з поезією Т. Шевченка «Перебендя» висловив упевненість у тому, що кобзарі-виконавці виступали речниками високих моральних якостей і виконували важливу історичну місію:

 а) М. Максимович; 

 б) І. Срезневський; 

 в) П. Куліш. 

6. Хто з діячів «Руської трійці» написав до альманаху «Русалка Дністровая» наукову статтю «Передговор к народним пісням»: 

 а) М. Шашкевич; 

 б) Я. Головацький; 

 в) І. Вагилевич. 

7. Яка з названих праць належить П. Кулішу:

 а) «Записки о Южной Руси»; 

 б) «Сьогочасне літературне прямування»; 

 в) «Исторические песни малорусского народа». 

8. Про кого з українських кобзарів розповідається в «Записках о Южной Руси» та хто, виступаючи в Петербурзі завдяки М. Лисенкові, мав великий успіх: 

 а) Михайло Кравченко; 

 б) Єгор Мовчан; 

в) Остап Вересай. 

9. У якому році був створений спеціальний фольклорно-етнографічний журнал «Народна творчість та етнографія»:

 а) 1957; 

 б) 1945; 

 в) 1964. 

10. Хто з відомих поетів і громадських діячів став головним натхненником і редактором журналу «Народна творчість та етнографія»:

 а) П. Тичина; 

 б) М. Бажан; 

 в) М. Рильський. 

Завдання до теми (2-й рівень)

 Дайте відповідь на запитання:

 1. Чим відрізняється фольклор від художньої літератури? 

2. Хто з відомих людей в Україні, зацікавившись фольклором, використовував його елементи в своїй творчості й наголошував на його важливій виховній ролі? 

3. Назвіть імена найвідоміших українських дослідників фольклору. Яку роль усній народній творчості в культурному розвитку вони відводили? 

4. Який внесок у розвиток фольклористики зробив Іван Білик, брат і співавтор Панаса Мирного? 

5. Розкажіть про особу українського кобзаря – виконавця: соціальний статус, суспільні функції та ін. 

6. Згадайте імена найвідоміших українських кобзарів. 

7. Яка наукова установа займається сьогодні проблемами вивчення фольклору? 

Календарно-обрядова поезія. Родинно-побутова творчість. Українські ліричні пісні 

      1. Вдаючись до магії (ритуалів, обрядів, чаклувань, ворожінь тощо), праслов’янська особистість бажала керувати силами добра (чи зла), аби захистити себе від негативних впливів. Ці обряди здійснювалися жерцями, віщунами, чорнокнижниками, мольфарами, ворожбитами та ін. і супроводжувалися замовленнями, закликаннями, закляттями тощо (від хвороб, кровотечі, зубного болю, щоб повернути кохану людину, на врожай тощо). При цьому використовувалися речі, що належали певній особі, елементи культів (здебільшого під час ворожіння). 
     До найдавніших жанрів належать також міфи, своєрідні розповідіуявлення людини про Всесвіт (про створення землі, походження богів, духів, про створення людини, причини змін пір року, про кінець світу та ін.). З ними споріднені повір’я і забобони ( пов’язані з віщуваннями, заборонами, пересторогами). 
     Багато зразків усної народної творчості пов’язані з календарною обрядовістю, з циклами у природі і відповідно в житті землероба. Так із зимовим періодом були пов’язані колядки, щедрівки (різні й багаті за класифікацією), які виконувалися до відповідних релігійних свят (Різдво, Водохреща, Маланки), до них виконується і донині (зароджений ще у XVII ст. серед студентів Києво-Могилянського колегіуму) вертеп. 
     Навесні, під час пробудження природи, виконувалися веснянки, гаївки, в яких закликалася весна, прославлялася її щедрість і якими супроводжувалися обрядові дійства та святкування, що відбувалися в гаях, лісах, поблизу водоймищ. 
     Влітку, відповідно до свят і обрядів, виконувалися маївки, русальні пісні, купальські пісні, петрівчані пісні, які співалися під час обрядів на Зелену неділю, під час Русального тижня, коли, за народними віруваннями, русалки просять у жінок полотна, наміток чи сорочок, на Івана Купала, у Петрівку. 
     Свято Купала було чи не найважливішим в усій календарно-обрядовій системі, воно відбувалося в період найбільшої сонячної активності і вважалося шлюбом сонця (вогню) з водою. Виконувалися обряди вшанування вогню, перестрибування через вогнище, молодь шукала цвіт папороті. 
     Петрівчанські свята (з 12 липня) провіщали початок жнив, прихід осені, тому після купальської ночі люди прощалися із часом розваг та забав. Тематично-функціональним продовженням попередніх циклів є осінній цикл, який замикає кільце річної обрядовості і провіщає підготовку до зимових свят. Осінь асоціювалася у слов’ян із жнивами, результати яких залежали від духів поля, землі. Відповідно до етапів і видів праці обрядові пісні осіннього циклу поділяються на жниварські (зажинкові, жнивні, обжинкові), косарські та гребовицькі. Цими піснями супроводжувалися відповідні обряди, зокрема досвітній ритуал обходу поля, посвячення молодих дівчат у жниці, плетіння вінка із колосків тощо. Найбільшим осіннім святом був Спас (19 серпня). 
     2. Системою ритуально-обрядових дій у пісенно-музичному супроводі відзначалися і родинно-побутове життя українців. Пісні та обряди виконувалися з нагоди основних етапів життя людини і сьогодні стали вагомою частиною національних традицій. Раніше ж вони мали магічноритуальне значення. 
     До нашого часу збереглися системи обрядів весілля, народження дитини, смерті, а також ритуальні дії, пов’язані із закладанням та будівництвом нового дому і новосіллям (вхідчини).     Весільні обряди – драматично-ритуальні дії та пов’язані з ними пісні, які виконувалися з нагоди шлюбу юнака та дівчини. Вони мали на меті прикрасити і захистити сімейне життя молодят. 
     Найкрасивішим було весілля, яке являло собою цілісне драматичне дійство з розподілом ролей між його учасниками: князь і княгиня, старший дружко (боярин), два піддружби, два старости, музики, свахи, свашка, дружка і піддружка та ін. Старости з дружками називалися боярами, а всі причетні до виконання обрядів та ритуалів – весільною дружиною (відгомін княжого періоду). 
     Весілля мало декілька етапів, кожний з яких супроводжувався відповідними піснями. 
                          1. Передвесільний етап (сватання, заручини, змовини)  
                          2. Приготування до весілля (запрошення на весілля, випікання короваю, звивання гільця чи весільного деревця, дівич-вечір (вінкоплетіння), оглядини). У піснях, які виконувалися на другому етапі, накликалися щастя і добробут на нову сім’ю, вшановували піч і родинний вогонь як місце перебування родових духів, викликали любов між нареченими тощо. 
                          3. Весілля (посад, розплітання коси нареченої, гостина , «викуп» нареченої, прощання нареченої з рідними, від’їзд подружжя до дому молодого, гостина в домі нареченого, «комора»). 
     Пісні, що виконувалися на цьому етапі весілля, залежали від того, яке дійство вони супроводжували. Наприклад, розплітання коси супроводжувалися сумними піснями, величальні батькам дякували за хороше виховання, за багатий посаг. Співалися також обрядові пісні для наречених, дружбів та дружок, старостів часто жартівливого характеру і ліричні пісні про кохання, жіночу долю, подружнє життя, пісні про викрадення і пошуки нареченої тощо. Велика група обрядових пісень є прощальними, ними супроводжувався виїзд нареченої з дому, великої емоційної напруги набувала тема розлуки з ріднею, з домівкою. У цих піснях звучить мотив подяки рідним за хороше життя в їхньому домі, матері, батькові, сестрам і братам, порогам і воротам тощо. 
      Під час застілля виконувалися пісні жартівливо-еротичного змісту. По весіллі співали пісень, пов’язаних з ритуалами введення молодої в новий дім, її життя в новій, чоловіковій сім’ї. 
       Порівняно з весільними піснями, творів усної народної словесності, пов’язаних з народженням дитини, збереглося небагато. Це зумовлено тим, що церква, запозичивши частину язичницького обряду, доповнила його церковнослов’янським текстом. Ритуали омиття, змивання, постриження та інші супроводжувалися формулами-замовленнями, піснями, в яких звеличувалось новонароджене немовля, повитуха, породілля, куми та ін. Обрядові пісні, пов’язані з новонародженим, мають зв’язок з дитячою творчістю, споріднені з іншими жанрами родинної обрядовості. 
     Значно давнішою за походженням, ніж весільна, є така частина родинної обрядовості, як похорон. 
     Похорон як етап життя людини – це система ритуально-обрядових дій, що здійснюються у зв’язку зі смертю представника роду та супроводжують його поховання. Похоронні ритуальні дії супроводжуються голосіннями (або плачами), словесно-поетичними творами, які виконуються над покійником у період між його смертю та похороном, а також повторюються в час поминок чи вшанування душ померлих. У них висловлюються індивідуальні переживання, смуток, жаль, розпач з приводу смерті людини. 
     Голосіння виконуються речитативом, у формі протяжного наспівного промовляння, що робить їх легкими для імпровізування і свідчить про їхнє давнє походження. На думку вчених, голосіння походять від міфів-плачів, від замовлянь на основі віри в магічну дію слова, здатного повертати душу зі світу мертвих, «розбудити» померлого. У минулому, вважають науковці, плачі призначалися для того, щоб співом та криком відганяти від покійника злу силу, яка начебто зазіхала на його душу, задобрити його, щоб він у загробному житті не шкодив, а допомагав живим родичам. 
     Основні мотиви голосінь – вираження жалю і болю з приводу смерті, прохання повернутися з того світу, жаль з приводу темного й тісного нового житла (домовини), відчай покинених без допомоги й захисту, віра в можливість зустрічі з померлим, який постане птахом чи явищами природи тощо. 
     За жанрами голосіння поділяються на рекрутські, соціально-побутові, емігрантські, тюремні (каторжанські) тощо. 
     Не збереглося або майже не збереглося пісенних текстів, пов’язаних із будівництвом нового дому та новосіллям, проте в художній літературі та фольклорі зафіксовані згадки про існування супровідних пісень до цих обрядів і дійств. 
     3. Лірична пісня виникла пізніше, ніж обрядова поезія, ймовірно тоді, коли фольклор почав втрачати первісне практичне значення і набувати ознак художньої творчості. Основною ознакою ліричних пісень є ліризм – естетичне сприйняття дійсності, осмислення життя крізь призму емоцій та переживань. Увага ліричних пісень зосереджена загалом не на подіях і вчинках, а на внутрішньому світі людини (думки, переживання, страждання, надії, скарги, мрії тощо). Епіцентром ліричної пісні є сама емоційна напруга, викликана якимось епізодом, випадком із життя. 

Тематика ліричних пісень найрізноманітніша.

Ліричні пісні поділяються на дві великі групи: 1) родинно-побутові; 2) соціально-побутові. 
     В основі такого поділу лежить розмежування особистого (інтимного) і суспільного (загального). Якщо родинно-побутові пісні відображають особисте життя людини (кохання, родинне життя, особисті драми і конфлікти), то соціально-побутові відтворюють соціальне життя (загальнонародні проблеми, пов’язані з історичними подіями, політичними, економічними процесами тощо) і відтворюють настрої та життя не окремої особи, а певної соціальної верстви чи суспільної групи (кріпаки, рекрути, наймити, козаки, бурлаки та ін.). 
     У родинно-побутових піснях відбиті почуття, переживання, думки людини,пов’язані з її особистим життям, подіями в родині, стосунками з ріднею. У них співається про кохання, про подружжя, про родинні трагедії (смерть рідних) і драми (зрада, нерозділені почуття тощо). До родиннопобутових належать також жартівливі та гумористично-сатиричні пісні. 
     Центральне місце в пісенній народній ліриці займають пісні про кохання, в яких представлена вся шкала почуттів закоханих. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу, в якому важливу роль відіграє мова ліричних персонажів, насичена ніжними, пестливими словами та інтонаціями. Почуття і розмови героїв пісень передаються у романтичному ключі, зміст і форма підпорядковуються культу кохання, у психологічних сценах відчутний сентиментальний пафос, через який утверджується чуттєвість головних героїв, що постають шляхетними, мрійливими, духовно багатими, морально досконалими. Інтимна, задушевна атмосфера створюється і за допомогою пейзажів, які в піснях про кохання несуть особливо велике емоційне навантаження. 
     Серед найвідоміших пісень про кохання – пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой у гаю при Дунаю соловей щебече», «Ой у вишневому садочку там соловейко щебетав», «В саду гуляла, квіти збирала», «Ой у полі три криниченьки», «Ой не світи, місяченьку», «Взяв би я бандуру», «Ой не шуми, луже», «Ой зійди, зійди, ясен місяцю», «Чого ж вода каламутна» та ін. Драматичними в піснях є мотиви нерозділеного кохання, взаємного кохання двох людей, яким не судилося вступити в шлюб через ворогування родів чи майнову нерівність. 
     Пісні часто наповнені незвичайними ситуаціями, у них використовуються казкові елементи, застосовується прийом потрійності, звертання до сил природи, птахів, рослин. Пісням про кохання характерна традиційна символіка (пара голубів – закохані, зірка – дівчина, сокіл – хлопець та ін.), персоніфікація образів-архетипів сонця, вітру, дощу, ворона тощо. 
     Другу, кількісно меншу тематичну групу складають пісні про сімейне життя, які значно відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані – відтворення неприкрашеної дійсності, без поетизації, де елементи казковості змінюються на сіру буденщину з важкою працею і жорстокою долею.     Найпоширеніші теми таких пісень – нелегка доля жінки, яка після заміжжя зіткнулася з лихою свекрухою, байдужістю чоловіка, непосильною працею в чужій сім’ї; жорстоке ставлення чоловіка, його пияцтво; остогидле життя з нелюбом, матеріальні нестатки, душевні гризоти. Тема нещасливого сімейного життя розширюється мотивом безповоротної молодості, втрачених надій, жалем за минулим. Ці пісні пройняті душевним сумом, навіть у тих, де сімейне життя не затьмарене серйозними проблемами, відчувається туга жінки за рідним домом, звучать роздуми про швидкоплинну молодість і невідворотну старість. Найвідоміші народні пісні про родинне життя – «Чи я в лузі не калина була», «Ой вербо, вербо», «Брала дівка воду», «Ой там за горою, там за кам’яною» та ін. 
     Ще більшим драматизмом, вразливістю, горем пройняті пісні про трагічні сімейні обставини, пов’язані зі смертю близької людини, годувальника, захисника. До них зараховують цикл сирітських пісень, у яких оплакується доля сироти, від якого відвернулася далека рідня, якому не доводиться чекати ні від кого допомоги і підтримки. Невипадково у цих піснях виникає образ билини в полі, яку ламає вітер, тоненької очеретини, що гнеться від життєвої бурі. Сирота звертається у пісні до померлих батьків зі скаргами на долю. 
     Не менш емоційні також вдовині пісні, в яких ідеться про самотність, безпорадність і незахищеність жінки, яка, залишившись без чоловіка, тяжко працює на полі й удома, виховує діток-сиріт. Подібні пісні про гірке життя удівця, що залишився з малими дітьми, мусить виконувати хатню роботу. Найважче переживається ним самотність, що немає до кого заговорити, нема кому випрати йому сорочку. Тематично до них примикають холостяцькі (парубоцькі) пісні про невеселу самотність, якій протиставляється щасливе життя у сім’ї.   Серед відомих пісень такого плану – «Та нема гірш нікому», «Усі гори зеленіють», «Ой не знала удівонька, що, в Бога, робити», «У сусіда хата біла», «По садочку ходжу» та ін. 
     Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ, є жартівливі та гумористично-сатиричні пісні, на яких позначилася гумористична вдача українця. Ці пісні з жартами, а нерідко з іронією та відкритим глузуванням розповідають про життєві ситуації, характери своїх героїв. Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них висміюються залицяльники-невдахи, які бояться то самих дівчат, то сусідських злих язиків, то собак. Добродушним гумором сповнені пісні про дівчат, які самі чіпляються до хлопців, ласі до танців. Найчастіше дівчат висміюють у піснях за лінощі, неохайність, невміння господарювати. Народні пісні кепкують над дідами, що сватаються до молоденьких дівчаток («Ой під вишнею, під черешнею»); над п’яничками, які хоробрі тільки в шинку, а вдома бояться жінки; над ледачими, скупими, легковажними людьми.  
     Серед найвідоміших – «Лугом іду, коня веду», «Ой кум до куми залицявся», «Очерет тріщить», «Да куди їдеш, Явтуше?», «Грицю, Грицю, до роботи!» та ін. 
     Значне місце в культурі українців посідають і соціально-побутові ліричні пісні, в яких відбилися почуття, роздуми не окремих людей, а певних соціальних груп (козаків, чумаків, наймитів, бурлак, рекрутів та ін.), викликані подіями чи обставинами суспільного життя народу, характерними рисами станового побуту. 
     Соціально-побутові пісні не пов’язані з конкретними подіями, не згадують конкретних фактів, імен, осіб, як, наприклад, пісні історичні. Їхні герої – типові узагальнені образи козаків, чумаків, заробітчан тощо. У соціально-побутовій ліриці майже відсутня сюжетність чи подієвість, бо увага в ній зосереджується на почуттях, переживаннях, тобто на внутрішньому психологічному стані, спричиненому певною подією чи явищем. 
     Відповідно до тематики суспільно-побутові пісні поділяються на окремі групи, кожна з яких представляє певний соціальний прошарок:
 - козацькі та гайдамацькі пісні («Ой на горі огонь горить», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Чорна рілля ізорана», «Засвіт встали козаченьки», «Ой у полі могила», «Ой Морозе, Морозенку» та ін.);
 - чумацькі пісні («Та забіліли сніги», «Їхав чумак із Криму додому», «Ой горе тій чайці», «Ох і не стелися, хрещатий барвінку» та ін.); 
- кріпацькі пісні (про кріпаччину) («За Сибіром сонце сходить», «Ой попід гай зелененький», «Побратався сокіл з сизокрилим орлом», «Зібралися всі бурлаки» та ін.);
 - рекрутські та солдатські (жовнірські) пісні («Брала дівка льон дрібненький», «Ой колись була в степу волечка», «Туман яром», «Задзвонили вночі ключі»); - бурлацькі, заробітчанські (строкарські) пісні («Та нема в світі гірш нікому», «Та забіліли сніги», «Бувайте здорові, соснові пороги» та ін.); 
- наймитські пісні («Ой при лузі та ще й при березі», «Вчора була суботонька» та ін.); 
- жебрацькі пісні;
 - емігрантські пісні;
 - тюремно-каторжанські пісні.
      У козацьких та гайдамацьких піснях створюється ліричний образ звитяжця, вільної людини, передається романтика свободи. Козацькі пісні пройняті мотивами туги, прощання з родиною, коханою дівчиною, старою матір’ю. Особливо драматичними є мотиви небезпеки, смерті у бою, полону і каторги тощо. 
     У цих піснях відчувається відгомін легенд про козаків-характерників, їхню надприродну силу, владу над чортом. 
     У чумацьких піснях розповідається про нелегке життя у постійному русі, в небезпеці та тривозі, адже чумакові доводилося не лише доглядати волів та долати далекий шлях, а й захищати товар (сіль, рибу, віск та ін.), боротися з хворобами та голодом і безводдям. Мотивами чумацьких пісень стали небажання покидати домівку й сім’ю, дорожні пригоди чумака, загибель при обороні від напасників, смерть від хвороби далеко від дому, щасливе або драматичне повернення до рідної хати тощо. 
     Основними мотивами солдатських, рекрутських (жовнірських) пісень стали туга за домом і рідними, виснажлива муштра, зневага й приниження людської гідності у війську. У піснях часто згадуються епізоди солдатського життя, які супроводжуються мотивами фізичного й духовного страждання, самотності. Частина таких пісень, як і чумацьких, мають баладний характер, особливо в піснях про розлуку солдата-рекрута з коханою дівчиною чи самотньою матір’ю. 
     У часи кріпацтва, уведеного в Україні Катериною II, набули поширення пісні про підневільне життя, каторжну працю на панському полі та про знущання з кріпаків і приниження їхньої людської гідності. У кріпацьких піснях звучать мотиви зубожіння селян, протесту проти кріпацтва, які згодом виливаються у гайдамацькі та опришківські пісні, що темами і мотивами споріднені з козацькими. 
     У бурлацьких піснях співалося про поневіряння на чужині, виснажливу працю, мізерність випадкових заробітків, кривди від хазяїна та хазяйки, безпросвітні злидні. Усі бурлацькі пісні пройняті сумними настроями, породженими тугою за рідним домом, бажанням знайти притулок, невпевненістю в майбутньому. Серед мотивів цих пісень – смерть бурлаки на чужині, марність прожитого життя, самотність і зневіра. 
     За тематикою та ідейно-художнім звучанням схожими з бурлацькими є пісні наймитські та заробітчанські (строкарські), у яких панують мотиви невлаштованості життя, скарги на важку працю, безперспективність, на кривди від господарів. Але серед наймитських пісень багато творів про долю жінки-наймички, якій неможливо мати ні чоловіка, ні дітей, бо вона занадто бідна. 
     Свою неповторну специфіку мають пісні жебрацькі (основний мотив – прохання допомоги), робітничі (скарги на економічні й соціальні кривди), емігрантські (страх перед невідомістю на чужині, туга за домом, безнадія тощо). 
     Висновки. Отже, пісенна творчість українців календарно-обрядового циклу, пов’язана з родинною обрядовістю, та ліричні пісні (родинно-побутові й суспільно-побутові) свідчить про високу духовну культуру нашого народу, емоційне сприйняття світу, віру в досконалість найромантичніших почуттів, передають уявлення про добро і зло, правду і кривду, вірність і зраду, про справжні цінності, які кожен має у своєму серці.

Завдання до теми  (1-й рівень) 

 Тести закритої форми: 

1. Із яким календарним періодом у житті хлібороба пов’язане свято Купала:
 а) зимовим; 
 б) весняним; 
 в) літнім. 

2. До якого жанру фольклору належить наведена (до завдань 2-го рівня) «Пісня про Маланку»: а) колядки, щедрівки; 
 б) веснянки, гаївки; 
 в) русальні, купальські пісні. 

3. Основною ознакою родинно-побутових пісень є:
 а) відтворення соціальних проблем, настроїв певних суспільних груп; 
 б) відображення героїчного минулого України, оспівування козацького лицарства; 
 в) показ почуттів і переживань людини, пов’язаних з її особистим життям, стосунками з ріднею. 

4. До якої групи пісень належать пісні козацькі, чумацькі, наймитські: 
 а) соціально-побутові; 
 б) родинно-побутові; 
 в) історичні пісні. 

5. Кого висміює українська жартівлива пісня «Ой під вишнею, під черешнею»: 
 а) ледачого парубка Гриця; 
 б) п’яницю, що сидить у шинку; 
 в) старого діда, ласого до молодих дівчат.

 6. Яку із вказаних пісень, як вважають, створила Маруся Чурай: 
 а) «Засвіт встали козаченьки»; 
 б) «За Сибіром сонце сходить»; 
 в) «Ой у полі могила». 

7. До якої групи суспільно-побутових пісень належить пісня «Ох і не стелися, хрещатий барвінку»: 
 а) наймитські пісні; 
 б) козацькі пісні; 
 в) чумацькі пісні. 

8. Яку із вказаних народних ліричних пісень виконує героїня драми І. Котляревського «Наталка Полтавка» у кінці першої дії: 
 а) «Одна гора високая»; 
 б) «Чи я в лузі не калина була»; 
 в) «Чого ж вода каламутна». 

9. Хто з відомих народних месників, за переказами, склав пісню про себе «За Сибіром сонце сходить»:
 а) Устим Кармелюк; 
 б) Олекса Довбуш; 
 в) Лук’ян Кобилиця. 

10. Яка із вказаних пісень входила до репертуару незабутньої співачки Раїси Кириченко: 
 а) «Сонце низенько, вечір близенько»;
 б) «Ой на горі два дубки»; 
 в) «Нащо мені чорні брови».

Завдання до теми (2-й рівень) 

1. Уважно прочитайте текст «Пісня про Маланку»: 
Господарю, господарочку, 
Пусти до хати нашу Маланочку. 
Наша Маланочка вміє робити:
 Всіляким шовком забирати, 
Як пошити, так помити. 
Вдарила туча із Залуча –
 Вибила сади та й виногради, 
Та й цибульку, та й петрушку – 
Нічо Маланці кришити в юшку.
 Ой Маланко, Маланочко,
 Підеш собі на містечко, 
Купиш собі повісмечко – 
Ци лляне, ци дрібнеє. 
Наша Маланочка качура пасла, 
Аж заки ясна зоря не згасла. 
Нім вона го ба й загнала, 
Сім пар чобіт витоптала. 
Нім вона го напоїла, 
Сім пар чобіт зогноїла. 

Дайте відповіді на запитання: 
- що в тексті твору свідчить про його приналежність до духовного світу хлібороба?
 - які художні засоби використані у творі?
- з якої нагоди виконувався цей твір, до якого фольклорного жанру він належить?
 - яке магічне число згадується у тексті?
 Умотивуйте його використання. 

2. Які найважливіші обряди, пов’язані з основними етапами життя людини, відображені у фольклорі? 
3. Які основні мотиви голосінь? Звідки вони походять?
 4. Які мотиви є основними в ліричних піснях?
 5. Ознайомтесь із текстами пісень, охарактеризуйте їх ідейно-тематичних зміст: * * * «Гандзю, Гандзю моя мила, 
Чим ти брови начорнила?» 
«Начорнила купервасом, 
 Прийдеш, серце, іншим часом». 
Пішла Гандзя в поле жати, 
Та забула серп узяти. 
Серп взяла, а хліб забула, 
Таки Гандзя дома була. * * * 
Була в багача Одна дочечка: 
Брови - як волоки,
 П’яти – як підтоки, 
Сама – як змія. 
Батько її бив, 
Розуму учив: 
В’язав ниткою, 
Бив її соломкою, 
Та ще й не навчив. 
Вона з того зла 
Спатоньки лягла… 
Устала раненько, 
Вмилася гарненько 
Ще й поснідала. 
Ой з’їла вона 
Вола, барана, 
Три горшки кашечки, 
Чотири качечки – 
Та ще й голодна. 
Випила вона 
Сім відер вина, 
Сім відер горілки, 
Ще й перцю півмірки – 
Не п’яна була. 
Сідлала вона Та ворон коня. 
На коня сідала, 
На хлопців моргала: «Уха, уха – ха!» * * * 
Кину кужіль на палицю, 
Сама піду на вулицю.
 Нехай миші кужіль трублять, 
Нехай мене хлопці люблять. 
На городі сіно гребла, 
Черевички загубила. 
Черевички загубила 
Собі хлопців наманила. 
Я нікого не любила, 
Тільки Петра та Данила, 
Грицька, Стецька та Степана, 
Вийшла заміж за Івана. 
Полюбила гультяя, 
Така доля моя! 
Я думала – кучерявий, 
В його чуба нема 

 Українська народна проза. Світогляд українців у казках, легендах, переказах. Жанрові особливості казок, історичної прози.

     Казковий епос як частина усної народної прози є великим пластом української словесності. Уперше термін «казка» був використаний Лаврентієм Зизанієм, як і терміни «баснь», «байка», а згодом і Памвом Бериндою. 
     Казка – найдавніший витвір людського духу і сягає найдавніших часів, епохи давніх язичницьких ритуалів. Казка - це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі послідовної розповіді, яка має чітку побудову, яскраво виражений конфлікт, в основі якого лежить протистояння добра і зла, перемога добра над злом. 
     Як особливий жанр казка тісно пов'язана з багатьма явищами минулого, з іншими жанрами усної народної творчості. У казках знайшли своє відображення міфологічні, ритуально-обрядові, історичні, релігійні, етичні вірування, звичаї, переконання українців. У процесі свого розвитку казка змінювалася, а отже, змінювалося і її призначення: спочатку вона виконувалася з магічно-заклинальною метою (захисту від ворога, як засіб допомогти, уберегти та ін.), а згодом, втративши ритуальне призначення, казка набула винятково естетичного, розважального та повчального характеру. Відповідно і людина змінила своє ставлення до казки. 
     Сьогодні ми маємо казку, сформовану та видозмінену під впливом багатьох нашарувань. Вона – твір, побудований на вимислі, тому, на відміну від інших жанрів народної прози, уже не сприймається як дійсність, її зміст неправдивий, хоча казка все ж пов'язана з реальним життям. 
     За спостереженнями науковців, казки відображають форми праці людини, її боротьбу за існування, побут, соціальні стосунки, мислення, поняття етики та моралі, форми сімейного життя, уявлення про потойбічні світи та надприродні сили і явища. Основною ознакою казки є її невідповідність до оточуючої реальності, у казці все чарівне сприймається як магічне, «зачароване». 
     У жанрі казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності – особливість часово-просторових зв'язків (хронотопу). Час у казці – умовне поняття: ні вік, ні часові періоди не простежуються. Герой казки – людина певного сталого віку (дитина, парубок, чоловік, старий та ін.), він переходить з одного вікового стану в інший, а пробувши певний час поза домом (у мандрівці, наприклад), повертається назад таким, як і раніше. 
     Умовною величиною є і простір. У казках ніколи не подається детального опису природи, житла, одягу, оточення, адже це тільки контекст, у якому відбуваються дії. У багатьох казках простір ділиться на два виміри – цей світ і той світ – реальність і потойбіччя (невідома країна), в якому існують химерні істоти, що впливають на долі казкових героїв (змій, Ох, чорти, дивовижні рослини та предмети). 
     Умовними є і казкові персонажі. Вони здебільшого змальовуються загальними рисами, часто гіпербалізуються, ідеалізуються, втілюють добро чи зло, прекрасне чи потворне. Відповідно до таких казкових функцій вони діють. Темою, яка об'єднує усі народні казки в окремий жанр, є утвердження людини як особистості, її боротьба проти сил, що заважають її щастю. Тема ця простежується від найдавніших казок, але в кожній має окрему інтерпретацію. 
     Науковці, автори підручників з фольклору умовно поділяють казкових персонажів на добротворців, злотворців та знедолених. 
     Добротворці – особлива категорія. Вони чарівники, богатирі, силачі, козаки – загалом істоти (адже часто це тварини, рослини і т.д.), роль яких – захищати, допомагати, рятувати, підтримувати знедолених і карати злотворців. Це такі персонажі, як Котигорошко, козак Мамарига, Кирило Кожум'яка, Бух Копитович, богатирі Вернидуб, Вернигора та ін. 
     Злотворці – це носії зла, кривди, аморальності, які зазнають поразки та поганьблення у своїх темних справах (лиха баба, Змія чи Змій, Ох, мачуха, багатий брат, розбійник тощо). 
     Знедолені - це персонажі, які найчастіше позбавлені багатства, спадщини, які терплять кривду і несправедливість, але врешті-решт отримують заслужену винагороду (чи покарання). 

Традиційно українські казки поділяються на:
 - казки чарівні (фантастичні чи героїчні); 
- суспільно-побутові казки (реалістичні);
 - казки про тварин та міфологічні казки. 
     Чи не найбільшу групу в українському оповідному епосі становлять чарівні казки, в яких через подвиги героїв та їхні надлюдські здібності розкривається їх фантастичний характер. У таких казках розповідається про неймовірні пригоди та події, про нереальних істот, про потойбічний світ, про найхимерніші перетворення тощо. Обов'язковими елементами чарівних казок є їхня надзвичайність, ірреальність. Серед чарівних казок виділяється велика група творів, які є ще й героїчними казками. Героїчними вони називаються тому, що в центрі зображення у них – образ богатиря-героя, завдяки доблесті, мужності якого відбуваються всі казкові події. Такі казки з'явилися і розвинулися у княжі часи, тому їм і властивий героїзм та виразний історичний характер («Кирило Кожум'яка» та ін.). Серед чарівних казок є й такі, в яких героїка відсутня, наприклад «Дідова дочка й бабина дочка». 
     Яскравим національним колоритом, доброзичливим гумором, дотепністю позначено багато чарівних казок. Доброчесним героям допомагають чарівні предмети, тварини, птахи і риби. Найголовнішим помічником героїв-добротворців є незвичайний кінь, появу якого у фольклорі дослідники пов'язували з релігійними уявленнями про те, що саме він переносить душу в замогильний світ і служить своєму господарю і там. Саме тому в давніх похованнях і знаходять останки коней разом із людськими. Кінь, як правило, не лише сильний, красивий, із золотою гривою і діамантовими копитами, він говорить, дихає полум'ям, літає під небом і володіє віщунськими секретами. 
     Серед жіночих персонажів чарівних казок – наречена, зачарована царівна, пасербиця, сирота, вірна дружина, а також представниці злих сил – мачуха , змієва мати, лиха баба та її дочка відьма, Кривда тощо. У багатьох казках важливу роль відіграють мотиви чесної праці, милосердя, боротьби зі злом. Дідова дочка, наприклад, допомагає яблуньці, криниці, а Котигорошко виконує дивовижні завдання. 
     Часто в казках приписуються бажані для людини чудесні якості багатьом предметам: чоботи, що поверх води ходять, торбинка-дротянка і торбинка-волосянка, шапка-неведимка тощо. 
     У казках наявна символіка імен (Котигорошко, Семиліток, Кожум'яка, Вернигора, Вернидуб, Ломикамінь, Ох та ін.) та чисел (3, 7, 9, 12). Одну з провідних ролей відіграє трикратність певних мотивів (три голови у змія, троє друзів у козака Мамалиги, царівна-жаба тричі виконує завдання царя і т.д.). 
     Сюжети багатьох казок малюють схеми, які складаються з мотивів важких завдань, що супроводжуються формулами замовлянь. Герой чи героїня мають за ніч побудувати палац, засіяти й зібрати хліб, загнати в яйцерайце череди корів і отари овець тощо. Іноді завдання і загадки в чарівних казках є засобом підкреслення критичного стану персонажа, його переживань (батько має серед голубів упізнати свого сина у казці «Ох»). 
     Персонажі чарівних казок лишаються незмінними в часі – старими чи молодими. Час руху персонажів пов'язаний з ритмом казки. Швидка зміна епізодів вимагає напруженого темпу оповіді. Уповільнення дії загострює сприйняття, готує слухачів до головного моменту, до розв'язання конфлікту, після якого розповідь уповільнюється. 
     Невід'ємним компонентом поетики (сукупності художніх засобів) чарівної казки є традиційні художні формули, які посилюють оптимізм розповіді. Серед них – «жив собі на світі», «було, де не було, а в сімдесят сьомій державі за скляними горами жив собі бідний чоловік» та ін. Фінальні словосполучення – «я там був, мед-горілку пив, по бороді текло, а в роті не було» та інші. Існують формули для заохочення послухати оповідь («слухайте ж», «розкажу вам»), опису зовнішності персонажа («ні в казці сказати, ні пером описати», «сивий як молоко» тощо).
      Радимо ознайомитися з казками «Івасик-Телесик», «Золота яблунька», «Летючий корабель», «Яйце-райце», «Кривенька качечка», «Іван Голик і його брат» тощо.
      Суспільно-побутові казки виникли в той період розвитку суспільства, коли в ньому спостерігалася чітка ієрархічна розшарованість. Їхній зміст має соціальну спрямованість, викриває і засуджує людські вади. Персонажі суспільно-побутових казок – певні типи, представники соціального прошарку чи верстви. Такі казки містять менше епізодів, ніж чарівні, сутність образів у них розкривається через діалоги чи у конкретних діях. У суспільно-побутових казках майже відсутнє надприродне і у них немає чарівних предметів, чудесних перетворень героїв. Великий вплив на формування казок мали (починаючи з ХІІІ ст.) літературні запозичення, світові сюжети, універсальні мандрівні історії. 
     За тематикою суспільно-побутові (соціально-побутові) казки дуже багаті, усі вони реалістичні, а їхніми героями виступають представники різних соціальних груп: селянин, коваль, мірошник, пан, піп, солдат, купець та ін.; інколи – національностей : москаль, жид, німець, турок тощо. Казки цієї групи поділяються також на родинно-побутові і соціально-побутові, але різниця між ними досить умовна. Однією з особливостей суспільно-побутових казок є їхній гумор, жартівливий чи сатиричний тон, дотепність та тонка іронія. 
     Серед родинно-побутових казок чи не найбільшу групу становлять казки про бідного та багатого брата, стосунки яких ґрунтуються на кривді з боку багатого й довірливості й доброті з боку бідного. За свою жорстокість і зажерливість багатий брат завжди покараний різними карами, які витікають із сюжету. У частині казок конфлікт виникає між сином і батьком, дочкою і матір'ю, пасербицею і злою мачухою, між чоловіком і жінкою («Три поради», «Язиката Хвеська», «Як чоловік жінку вчив працювати» та ін.). 
     У суспільно-побутових казках тематика й проблематика стосується вже не родинного, а соціального життя, тому й конфлікти у них мають соціальне забарвлення, герої – представники різних соціальних груп та національностей, які втілюють певні психологічні риси своїх станів і народів. У таких казках симпатії завжди на боці бідного і мудрого, чесного і доброго («Мудра дівчина», «Торбин брат», «Як мужик пана дурив» тощо). У таких казках часто фігурує хитрий і дотепний циган, брехливий і ласий до чужих жінок піп, пихатий полохливий пан, брехуни, крадії, скупі, ледачі персонажі. 
     В українських казках, які в фольклорі європейських народів, може діяти чорт, який намагається перемогти розумом і хитрістю простого чоловіка, але завжди зазнає поразки. Цей фантастичний герой зображається не як втілення демонічних сил, а як сила, здатна нашкодити чи допомогти. Казки про тварин належать до умовної групи казок про птахів, комах, плазунів, рослини, небесні світила і природні явища. Герої таких казок – наділені людськими якостями (мовою, думками, емоціями, здатністю спілкуватися та діяти тощо). Казки про тварин вважаються найдавнішими в казковому епосі, адже вони виникли як оповіді мисливців та звіроловів і носили магічний характер (для замовляння тварин – тотемних предків). На думку дослідників, давня людина вважала звірів не тільки рівними собі, а вищими і розумнішими за себе. 
     У казках про тварин діють звірі дикі й домашні, приручені тварини, які мають алегоричне значення. Найпопулярнішими героями казок про тварин є вовк, заєць, ведмідь, лисиця як найпоширеніші звірі на території проживання східних слов'ян. 
     Вовк постає в казках то грізним і лютим, то простуватим і жадібним, здебільшого його називають вовчиком-братиком. Інший улюбленець народної казки – хитра лисичка-сестричка, втілення хижої мудрості, облесливості, вічного конкурента вовка («Лисичка-сестричка і вовк-панібрат» та інші). Володарем лісу постає в казках ведмідь – «вуйко», , який діє з образами вовка і лисиці.
      Серед лісової дрібноти симпатії в казках належать до зайців, їжаків, білок, птахів, мишей, яким доводиться рятувати свої житла і дітей власним розумом та кмітливістю. Звірі в казках можуть спілкуватися між собою («Котик і півник», «Заєць і ведмідь»), а також з людиною, при чому людина здатна перехитрити хижака. 
     Серед свійських тварин – казкових персонажів найчастіше зустрічаються собака, кінь, корова, кіт, свиня, цап, баран, півень тощо. Як правило, тварини є спільниками свого господаря й допомагають йому, хоча часто в казках господар може вигнати з дому старого собаку («Сірко») чи кота («Пан Коцький»), або тварини самі тікають від хазяїна в пошуках кращої долі («Цап та баран»). 
     Поряд з групами народних казок про диких і свійських тварин існують групи творів про диких та свійських птахів, які поділяються на хижаків (орлів, шулік, яструбів) та слабкіших пташок (горобці, соловейки, ластівки тощо), свійських птахів (півник, курочка, качечка та ін.). 
     У казках про тварин відтворюється життя світу природи очима давньої людини. Намагаючись пояснити явища довкілля, поведінку тварин, птахів, плазунів, комах, їхній вигляд та природне призначення, праслов'яни створили багато казок-пояснень тих питань, які їх хвилювали («Чому жайворонок збирає сім'я?», «Як Бог ділив літа», «Чому бузьок жере жаби, а вовк роздирає вівці?» тощо). 
     Окрему групу становлять казки повчально-розважальні, розраховані переважно на дітей («Колобок», «Рукавичка», «Коза-дереза», «Солом'яний бичок» та інші). 
     До оповідного казкового епосу зараховуються також байки, кумулятивні (надокучливі) казки, анекдоти, небилиці, які різняться жанровою специфікою. 
      Народні легенди, перекази, бувальщини належать до історичної прози. У них відображені історія народу, його світогляд, поетична культура. У легендах та переказах розповідаються фантастичні історії про народних героїв, месників, оборонців рідної землі, про певні місця, ліси, гори, скелі, про назви, про появу певних квітів, тварин, комах і птиць тощо. Народні легенди і перекази, навіть якщо оповідають про фантастичне (як казка), мають установку на достовірність зображеного факту чи явища,своєю героїчною тематикою, поетизацією образів, гіперболізацією легенди подібні до народних дум і билин. 
     Існує багато різних класифікацій легенд, умовно легенди поділяють на міфологічні, апокрифічні та історико-героїчні. 
     Міфологічні легенди – усні народні твори сюжетного характеру, засновані на давніх дохристиянських уявленнях, які з часом утратили свою світоглядну основу і набули суто символічного значення. 
     До такої групи належать легенди: - в яких предмети чи явища набувають людських рис (про духів, русалок, водяників та ін.) (антропоморфічні);
 - про перетворення людини в тварину (зооморфічні);
 - про чудовиськ чи потвор із рисами людей, птахів чи тварин (тератоморфічні, від гр. тератос – чудовисько, потвора); 
- про походження різних природних явищ (гір, річок, грому та ін.), певних рослин, тварин та ін. істот (етіологічні, від гр. етіос – причина ); 
- про життя померлих наглою смертю, про утоплеників, самогубців, мерців, упирів та ін. (демонологічні); 
- про чаклунів, відьом, ворожбитів та ін., тобто живих людей, наділених надприродними уміннями чи якостями. 
     Апокрифічні легенди – це прозові твори церковно-релігійного змісту, створені на основі мотивів та образів біблійної та апокрифічної літератури. Апокриф (з гр. мови – таємний , захований) – це не визнана церквою, а потім і заборонена розповідь про події і осіб біблійної історії, яка включає цікаві деталі, казкові мотиви. Апокрифічні легенди створені на основі книжної традиції, їхніми персонажами є Христос, Матір Божа, Адам і Єва тощо. Серед них науковці виділяють: 
- легенді про створення світу й походження небесних тіл (космогонічні);
 - про створення Богом перших людей (антропогенічні);
 - про життя перших людей (у раю, про спокушення Єви й Адама, про вигнання з раю, про війну янголів та ін.) (антропологічні); 
- старозавітні й новозавітні легенди (про потоп, про суди Соломона, про смерть Мойсея, розповіді про життя, діяння, смерть і воскресіння Ісуса Христа та ін.);
 - легенди про життя і діяння святих (агіографічні, від гр. агіос – святий ); 
- оповіді про закони святкування, які виникли на основі різних днів, свят (заборона працювати в неділю та свята, заборона їсти яблука до Спаса, купатися в річках після Іллі тощо) (геортологічні, від гр. георгікос – землеробський );
 - легенди про кінець світу (есхатологічні) та страшний суд.
      Історико-географічні легенди – це розповіді про незвичайні фантастичні епізоди, пов’язані з історичними подіями минулого. У них головна увага звернена на факти, а менша – на фантастичне зображення подій. 
     Є легенди героїчні (про фізично й духовно видатних людей, які перемагають ворога й визволяють чи захищають рідну землю), є легенди про походження назв місцевості (топонімічні), предметів,власних імен, про походження річок, гір, долин тощо. 
     Існують легенди про будівництво монастирів і фортець, про навалу Батия, про Михайлика і Золоті Ворота, про Шолудивого Буняку тощо. Створено немало легенд і про козаків, які постають богатирями, наділеними надприродною силою та уміннями – про характерників (химородників), козаків-вовкулаків, знахарів, про зв'язок козаків з нечистою силою, про неймовірне звільнення і втечу з полону, про надприродних коней (чортів, обернених у коней) та ін. 
     Велика частина козацьких легенд присвячена окремим історичним постатям, особливо кошовому отаманові Іванові Сірку, про якого говорили як про найбільшого українського характерника, а турки називали його шайтаном (чортом). 
     Чимало легенд розповідають про козацькі скарби (Хмельницького, Орлика, Полуботка та ін.), про підземні церкви, які під час нападів ворога пішли під землю (і на їхньому місці утворилося озеро) і нібито й досі у них правиться служба і чутно з-під землі дзвони і спів. 
     Легендами позначена в українській історії доба гайдамацьких рухів, центральними постатями у них є Гонта, Залізняк; доба опришків (легенди про Кармелюка, Довбуша, Кобилицю). 
     Біографії видатних людей доповнюють легендарними розповідями (про Г. Сковороду, Т. Шевченка). 
     Отже, легенди характеризуються увагою до незвичайного, надприродного, а проте вони мають установку на достовірність відображуваних подій. Окрім того, в українських легендах зустрічаються мандрівні сюжети на мотиви національного епосу інших народів. 
     У героїчних легендах часто використовуються художні засоби, близькі до казкових (гіперболізація фізичних і моральних рис героїв, числова символіка та ін.) Як і в міфологічних легендах, у них зустрічаються описи природи, розповідь ведеться від третьої особи. Значно частіше, ніж у казках, вживаються порівняння, метафори, персоніфікація, зокрема психологічний паралелізм. Характерний для героїчних легенд і переказів такий засіб тавтології, за допомогою якого концентрується увага на певній думці (диводивнеє, віки-вічні, злий-презлий та ін.). 
     Перекази – усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов'язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого, переказування. Порівняно з легендами перекази відзначаються більшою достовірністю, документальністю, є виявом історичної пам'яті народу. У переказах відсутні елементи фантастики, вони, як і легенди, пояснюють походження географічних назв, міст і сіл, імен і національностей, вони класифікуються на кілька груп залежно від того, про який історичний період розповідають: Київська Русь; половецькі й турецько-татарські набіги; козаччина, Коліївщина (Гайдамаччина); опришківський рух; національновизвольна доба від часу УНР та ін. 
Висновки. 
     Отже, у народних казках, легендах та переказах яскраво відображений морально-етичний світ та героїчний дух українського народу. У легендах і переказах з їх яскравими картинами визвольних битв, величними постатями народних месників, повстанців-ватажків, картинами жорстокої сваволі кріпосників, ліричними малюнками нещасливого кохання, сирітства, уявлення про мавок, русалок, упирів зупинився час. Саме тому ці фольклорні жанри привертали увагу багатьох збирачів, видавців. дослідників: М. Костомарова, М. Драгоманова, П. Куліша, П. Чубинського, Б. Грінченка, Д. Яворницького та ін. Читаючи народні казки, легенди та перекази, можна глибоко пізнати світогляд народу, його звичаї, поняття про добро та справедливість. 

 Завдання до теми (1й рівень)

 Тести закритої форми: 
1. Хто першим в українській літературі використав термін «казка»:
 а) Ф. Прокопович; 
б) І. Вишенський; 
в) Л. Зизаній; 
2. В якій українській казці чоловік мріяв купити у ворона двісті років життя, але це йому не вдалося: 
а) «Як Бог ділив літа»; 
б) «Як мужик пана дурив»; 
в) «Козак Мамарига»; 
3. Визначте головні жанрові ознаки казки: 
а) традиційні формули початку і закінчення, настанова на вигадку і розважальність, повчальна мета, гіперболізація фізичних і духовних якостей персонажів; 
б) розлогий епічний сюжет, що переповідає події з багатьма деталями, велика кількість персонажів; 
в) відсутність традиційних образів і персонажів, динамічний і змінний сюжет, спрямована на реалістичне розкриття подій оповіді; 
4. У якій народній казці про головного героя сказали великі та грізні звірі: «От який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!» :
 а) «Козак Мамарига» ; 
б) «Цап та баран» ; 
в) «Пан Коцький» ; 
5. Як називається народна казка, в якій героєві за його добре серце допомагають персонажі Слухайло, Скороход, Об’їдайло, Обпивайло та Морозко?
 а) «Ох» ; 
б) «Летючий корабель» ; 
в) «Котигорошко»; 
6. З якою зброєю ходив Котигорошко визволяти від змія своїх братів та сестру: 
а) з булавою;
 б) з луком та стрілами; 
в) з мечем та щитом; 
7. У що перетворювався парубок у казці «Ох», щоб утекти від лісового царя:
 а) хорта, коня, дерево; 
б) окуня, перстень, пшоно; 
в) стежку, вогонь, сокола; 
8. Чарівні торбинка-волосянка, торбинка-дротянка, чоботи, що поверх води ходять та кінь Гивер фігурують у казці: 
а) «Козак Мамарига» ; 
б) «Летючий корабель» ; 
в) « Котигорошко»; 
9. Легенди релігійного змісту , створені на основі мотивів з Біблії та апокрифічної літератури належать до групи легенд: 
а) міфологічних; 
б) історико-героїчних; 
в) апокрифічних; 
10. У яких легендах йдеться про реальних історичних осіб, про козацький героїзм, скарби опришків, спорудження фортець і монастирів: 
а) в апокрифічних;
 б) історико-героїчних; 
в) міфологічних. 
Завдання до теми  (2-й рівень) 
1. На які традиційні групи поділяються українські народні казки? Наведіть приклади. 
2. З’ясуйте відмінності між чарівними та соціально-побутовими і родинно-побутовими казками.
 3. Назвіть українських письменників, літературні казки яких стали побутувати як народні. Наведіть приклади. 
4. Втіленням яких людських рис виступають певні тварини і звірі у казках про тварин. Згадайте приклади з казок. 
5. Прокоментуйте слова І. Франка, сказані ним про роль народної казки у житті людини: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слово його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідали байки, не забудете до смерті». 
6. Яких випробувань не витримали в казці про Котигорошка його побратими Вернидуб, Вернигора та Крутивус? 
7. З’ясуйте відмінності між народними легендами і переказами.

Дні пам’яті та примирення, присвячені пам’яті жертв Другої світової війни

22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 8 і 9 травня днями пам’яті і примирення і, визнаючи, що держави-члени можуть мати свої дні перемоги, звільнення та святкування, запропонувала всім державам-членам, організаціям системи Організації Об’єднаних Націй, неурядовим організаціям і приватним особам щорічно відповідним чином відзначати один з цих днів або обидва ці дні як данину пам’яті всім жертвам другої світової війни.

Ми пишаємося тим, що народи наших країн внесли вирішальний внесок у досягнення перемоги і спасіння людства від нацистського поневолення. Віддаємо належне тій величезній ролі, яку відіграли у розгромі фашизму всі держави антигітлерівської коаліції. Багато десятків мільйонів людей віддали свої життя в ім’я досягнення Перемоги.

Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю тих, хто загинув на полях битв і в таборах смерті, в містах і селах. Всі ми в неоплатному боргу перед полеглими у справедливій боротьбі за свободу і гідність людини. Віддаємо данину глибокої поваги ветеранам Другої світової війни».

Від редакції: з кожним роком реальних свідків та учасників Другої світової війни стає все менше. Настане день, коли вони підуть від нас у вічність і дуже важливо не забувати до чого призводить війна, гординя і неповага один до одного, безглузда ідеологічна конфронтація та зрада елементарним людським цінностям. В іншому випадку ми маємо всі шанси на повторення тих жахів, відблиски яких, на превеликий жаль, ми спостерігаємо останнім часом між братніми народами.

18 травня, понеділок

Міжнародний день музеїв

Кілька цікавих фактів про музеї: Капітолійський Музей (Capitoline Museums), найстаріша публічна колекція мистецтв в світі, почав свою роботу в 1471 році, коли папа Сикст IV пожертвував ряд важливих для народу Рима древніх скульптур; музей Ватикану (Vatican Museums), другий найстаріший у світі музей, він почав свою історію з моменту першої публічної виставки, котра складалася так само з представлених публіці колекції скульптур, збирання якої було ініційовано Папою Юлієм II ще в 1506 році; Британський музей (British Museum) вперше був відкритий для публіки 15 січня 1759 року.

18 травня музейні працівники всього світу відзначають своє професійне свято.

Міжнародний день музеїв з’явився в календарі в 1977 році, коли на черговому засіданні ICOM (International Council of Museums - Міжнародна рада музеїв) була прийнята пропозиція радянської організації про встановлення цього свята. І з 1978 року цей день відзначається щорічно більш ніж у 150 країнах.

За словами Жака Перо, президента ICOM, «музеї повинні зайняти місце в серці суспільства і бути відкритими громадськості. Розвиток наших установ залежить у великій мірі від допомоги громадськості, і ми повинні запропонувати їй можливість підтримати наші цілі і взяти участь в нашій роботі. Таким чином, необхідно, щоб музеї та суспільство працювали разом, в дусі творчості та інновацій ».

Прийнято вважати, що через музеї суспільство висловлює своє ставлення до історико-культурної спадщини, і з цим важко не погодитись. Збираючи і зберігаючи пам’ятки матеріальної і духовної культури, вони ведуть велику науково-освітню та освітньо-виховну роботу.

Код нації: вишиванка у різних регіонах України

Буденний день для святкування Всесвітнього дня вишиванки вибрали не просто так. Сьогодні всі охочі приходять на роботу або навчання у найбільш впізнаваному елементі українського костюма – у вишиванці 

Код нації» – так називають українську вишиванку. І це не просто красиві слова. У залежності від історичного регіону України деталі і тематика орнаменту вишиванок відрізняються. А на початку ХХ століття, коли українська нація почала боротьбу за свої політичні права, вишиванка стала використовуватися як патріотичний та культовий одяг, символ української ідентичності.

Щорічно у третій четвер травня світ відзначає Всесвітній день вишиванки. І хоче це свято досить молоде – йому лише 13 років, але цього року до нього долучились вже більше 60 країн.

Українські вишиванки підкорюють світ, заворожуючи людей своєю самобутністю та глибоким змістом вишивки. Чимало зірок світового рівня, зокрема Клаудія Шиффер, Ніколь Кідман, Демі Мур, Холлі Беррі, Сальма Хаєк, Сандра Буллок обирають саме український національний одяг.

З чого все почалось?

Всесвітній день вишиванки з’явився завдяки акції, яку у 2006 році запропонувала провести студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. А поштовхом до реалізації ідеї та святкування стала вишиванка Ігоря Житарюка, яку він регулярно одягав на пари, як і чимало інших студентів.

Дівчина запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки.

Спочатку вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, до нього почала долучатися українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.

Унікальність вишивки кожного з регіонів

Кожен регіон України може похвалитися своїм унікальними вишиванками, які відрізняються фасонами, кольором, способом вишивання, орнаментом і візерунками.

Вінницька область

Вишиванки мали багату кольорову гаму. На кожній сорочці можна побачити у візерунках певний домінуючий колір. Тут майстерно поєднували ледь не всі техніки та стилі відображення елементів: низь, хрестик, вишивка розписом, настилання, вирізування, різноманітні види мережок. Контурними швами обрамляли та з’єднували окремі орнаменти на сорочці.

Волинська область

Для цього краю характерним є ритмічне повторення різних геометричних фігур: зірок, ромбів, ламаних ліній. Дрібні елементи, що вписувались один в одний, переплітаючись, утворювали гармонійний візерунок. З усіх кольорів переважав червоний, також вишивали синім і чорним.

Суто західноволинським прийомом було розміщення вузької смужки вишивки на згині рукава при манжеті. Крім хрестика, поширеним було занизування – дуже давня техніка, що імітує човникове ткацтво, створюючи чіткі та прості композиції.

Дніпропетровська область

Стародавніми класичним техніками на Дніпропетровщині було вишиття низзю та ажурними мережками. Вишивки хрестиком здебільшого геометричні, а також рослинні, що набули геометричного характеру.  Манжети рукавів та виріз горловини вишивали кольоровими нитками та чорним плисом. У чоловічій вишитій сорочці переважали червоний та чорний кольори.

Дослідники, які розглядали найстаріші колекції вишивок Дніпропетровського краю, говорили: “Такого розмаїття ромбів, хрестів, косих хрестів, свастик, зірок, трикутників, квадратів, їх поєднання, вписування одних елементів в другі.., важко собі уявити».

Донецька область

Тут полюбляли поєднання червоно-чорного кольору на світлому (білому) тлі.. Оздоблювали вишиванки мережкою та вирізуванням.

Якщо були рослинні мотиви – то це пишні квіти, цілі букети і дерева. Зображали й птахів. (На весільних рушниках, наприклад, птахи сприймаються як елемент чарівності, казковості). На Донеччині вишивали різними техніками, окрім хіба що яворівки і низинки. Кольори ниток, якими вишивали жіночі й чоловічі сорочки – традиційно червоний, чорний і білий. Оздоблювали рукави, рідше коміри та поділ.

Житомирська область

Техніки, які тут використовували найчастіше – це занизування та дрібний хрестик. З кольорів – поєднання синього із червоним та чорним. З геометричних фігур найпоширенішими були хрести, ромби, круги, зигзаги та особливо розетки. Ці фігури мали глибоке символічне значення, а оздоблена ними сорочка мала захищати господаря від негативного впливу.

Та не менш популярні на Житомирщині квітково-рослинні орнаменти: найдавніші – барвінок і берізка, далі хміль, виноград, ружки, яблучка, листочки, які зустрічались й на інших предметах народної творчості (наприклад, писанках)

Закарпатська область

Закарпатська вишивка – це дуже різнобарвна та густа вишивка – традиційними тут були більше десятка кольорів. Чи не кожне село тут мало свою «улюблену» гаму: від чорно-фіолетової та вишневої до зелено-голубої. Якщо червоний поєднувався з чорним – при цьому один колір обов`язково виділявся.

Найпоширеніші техніки: низинка, кучерявий стіб, пряма та коса гладь. Основні фігури – ромб, який прикрашався іншими елементами – і так звані кривульки (зиґзаґ). Найдавніша закарпатська вишивка – це геометричні форми, та вже у ХХ столітті сюди проникають рослинні мотиви.

Запорізька область

Відомою на всю Україну була чоловіча так звана чумацька сорочка – з широкими рукавами, де вишивкою оздоблювався лише комір. (Цікаво, що такий рукав служив своєрідним прапором для подачі сигналу при переправі через дніпровські пороги). Чумацькі сорочки завжди добірно вишивалися. Комір здебільшого — лиштвою, пазуха — вирізуванням, а рукава вирізуванням з лиштвою.

У Запорізькій області використовували всі основні геометричні фігури та їхні поєднання: кола (символи сонця) в середині яких розміщуються розетки, складені з ромбів; ромби можуть бути однією фігурою та поділені на частини, також з крапками посередині.

Івано-Франківська область

Вишивки Івано-Франківщини прикрашають чіткі геометричні фігури, які часто з`єднуються в одну широку лінію, утворюючи динамічний орнамент. Старовинними місцевими техніками є “колення” і “кручення”, які є досить складними у виконанні. На Івано-Франківщині завжди пишно декорували рукави. На одній сорочці поєднували багато технік вишивання: від “білих по білому” до “писаних” – суцільно “замальованих” нитками елементів.

Особливими є вишивки села Космач. Яскраві жіночі сорочки з горизонтальними уставками, на яких переважає красива осіння гама. А от снятинські сорочки славились “рукавами-червонянками”, вишитими бавовняними нитками. Цікавими були покутські вишиванки. Чого варті лише місцеві назви візерунків: кучері звіздаті, чубаті, вусаті цілі, клинчасті головочки, зерняткові, чубаті, черковці, сливкові.

Київська область

На Київщині вишивали геометричні візерунки рослин у білих, коралово-червоних або ж чорних барвах. Перевагу надавали білому з вкрапленнями зеленого та червоного. На вишиванках красувались стилізовані грона винограду, хміль, ромби тощо. Для вишивки певний період використовували і сині кручені бавовняні нитки “заполоч”. Та з часом їх замінили чорними, оскільки сині швидко линяли.

Кіровоградська область

На старовинних вишивках Кіровоградщини збереглася символіка ранніх землеробів. Образ Великої богині, якій поклонялись трипільці. Зображалась у вигляді пташки і світового дерева. Також зустрічались такі цікаві символи як двоголовий орел – відображає чоловічу та жіночу сутність одночасно (звідси взяли для себе його росіяни).

Пізніше поширеними були пишні різнобарвні рослинно-геометризовані орнаментальні мотиви з вазонами, квітами, листям, бутонами. Оригінальним був шов під назвою «солов’їні вічка», коли на полотні виколювались дірочки.

Луганська область

Особливістю луганських вишивок є поліхромні візерунки, виконані хрестиком, грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфності. Традиційним є поєднання різних за фактурою ниток, що також також додає рельєфності візерунку. Тут здавна вишивали хрестом і гладдю. Вміння вишивати на Луганщині передавалось із покоління в покоління. Цікаво, що народному ремеслу навчали дівчаток вже дошкільного віку. Бо, за традицією, на день сватання у юнки мало бути не менше 12-ти вишитих рушників.

Львівська область

Львівська вишивка має свою особливість: білий простір між елементами малюнка, завдяки чому сорочка виглядає прозорою і легкою.

Львівські вишивки, виконані переважно хрестиком та стебнівкою, нагадують тонке мереживо. Дрібна павутинка квіток чорного кольору, поєднаного із червоним, жовтим, зеленим та синім. Яворівський район мав свою унікальну техніку: дрібні елементи складали з окремих фігурок: сосонок, клинців, кривульок…, вишитих різнобарвними нитками: блакитною, синьою, зеленою. У жіночих сорочках вишивали манжети рукавів та самі рукави, на грудях робили невеличкий виріз.

Миколаївська область

Жіночі сорочки цього регіону України були особливими. Їх вирізняли чотирикутний виріз довкола шиї та вільні, без зборок у зап`ясті рукави.

Сильно стилізовані рослинні мотиви. Це сосонки, дубове листя і шишки хмелю, різноманітні квіти та квітучі гілки. Цікаво, що такий елемент як лінія, що використовувався як розмежувальний компонент вишивки був символом землі або межі між добром і злом. Не менш популярними були зооморфні мотиви.

Одеська область

Традиційні одеські сорочки з пухликами шили з білої бавовняної тканини. Пухлик – це збирана тканина на рукаві трохи нижче плеча. Саме пухлик додає рукавам пишності та об’єму. Стоячий широкий комір густо збирали у дрібні “зморшки”, які оторочували тоненьким рубчиком. Верхній край рукавів призбирували, а нижню вишивали геометрично-рослинним візерунком у техніці хрестика. Основними кольорами були переважно червоний, чорний, синій та жовтий. Вузькою смужкою обробляли краї рукавів.

Полтавська область

Для Полтавської вишивки характерна ніжна кольорова гама, пастельні тони. Найчастіше це вишиття білим по білому геометричних орнаментів (у народі асоціювалось із морозними візерунками), а також поєднання їх з рослинними. Щоб підсилити ефект – додавали нитки попелястих кольорів.

Кажуть, саме полтавська вишивка є найскладнішою зі всіх українських. «Рідною» для полтавчанок здавна була техніка лічильна гладь (лиштва). Наприклад, жіночу полтавську вишиванку можна впізнати за дуже багатим, складним, та водночас ніжним за кольорами, «тонким» оздобленням рукавів.

Рівненська область

У вишивці домінували прості геометричні візерунки червоного кольору з добавкою синього. Жіночі сорочки часто вишиваються тільки червоною заполоччю та дуже простим орнаментом. Червоною ниткою на білому-сірому тлі льняної полотнини. Характерні вишивальні техніки занизування, верхоплут, настилування. Вишивка цього регіону — вишукано проста та чітка за композицією. Домінуючим є найдавніший монохромний (одноколірний) геометрич­ний орнамент.

Сумська область

Сорочки-вишиванки Сумщини — переважно полтавського типу. Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням, використання різних видів мережок. Характерні тут також багатоколірні візерунки. Це ніжне вишиття дрібним хрестиком і напівхрестиком, а також рельєфне грубою ниткою. Вишивали геометричні та рослинно-геометризовані взори. Серед зооморфних мотивів переважали птахи: орли, лебеді, качки, голуби.

Тернопільська область

У більшості районів Тернопільщини майстрині віддавали перевагу геометричним узорам. Насичені темні кольори. Особливо на Борщівщині – регіоні, який прославився на весь світ саме своїми унікальними вишиванками. Це зашиті повністю рукави із сильним переважанням чорного кольору (що символізує трагічні сторінки історії краю), також поздовжні косі смуги з повторюваними елементами.

Також мотив калини – один з улюблених на Тернопільщині. Ягідні галузки часто зображали між двома пташками. Типовою тут була вишивка вовняними нитками. Тернопільські візерунки чіткі, контрастні, з об`ємними елементами.

Харківська область

Багатобарвну сорочку цього регіону вишивали товстою ниткою, завдяки чому орнамент набуває рельєфності. Особливістю вишиванок є поліхромні візерунки, виконані напівхрестиком або хрестиком. Конкретної гами кольорів чи притаманного лише цьому регіону візерунку годі й шукати.

Херсонська область

Вишивкам Херсонщини притаманний рослинно-квітковий орнамент. Він почав з`являтися на жіночих та чоловічих сорочках ще з середини XІХ століття. Одна з найпоширеніших ідеограм – “Світове дерево”, це образ прародительки – Матері-Землі. Частими були також символічні зображення тварин: зозулі, півня, коня та оленя. Старовинні херсонські сорочки часто вишивали чорними нитками. Побутувала на Херсонщині й вишивка білим по білому.

Хмельницька область

В орнаментах подільських вишивок переважає один колір — чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найпоширеніші одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше — дво — і триколірні. Для Хмельниччини характерною була техніка вирізування. Геометричний орнамент із простих прямих, скісних, ламаних, зубчатих ліній. Строго геометрична низь.

Черкаська область

Черкащина – це дуже красива витончена вишивка, яка потребувала неабиякого вміння та великих затрат часу. Дрібні стібки утворювали складний переважно геометричний візерунок. Відмінним від решти регіонів тут було горизонтальне розміщення узорних ліній на рукавах жіночих сорочок. Свою особливу вишивку мало відоме село Суботів. Тут любили золотисті відтінки: від жовтого до вишневого. У південних районах Чернігівщини вишивали основним білим із дрібним вкрапленням червоного та чорного кольорів.

Чернівецька область

Найдавніші зразки вишивок, знайдені у цьому краї, були виконані одним кольором. Зооморфні мотиви вишивали білою гладдю чи дрібним хрестом, штаповкою, крученим швом. Використовували навіть срібні та золоті нитки, бісер, шовк, вовна, металеві блискітки. Характерна вишивка Заставнівського району – це поперечні смуги (2-7) дрібних геометричних елементів. Поширені жовті та світло-зелені кольори. У Кіцманському районі вишивали досить великі рослинні візерунки, зокрема букети руж; зустрічалися також птахи.

Чернігівська область

Для цього краю характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або ж із украпленням червоного і чорного. Виконується дуже дрібними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерні для чернігівських сорочок. Використовувалися дуже тонкі нитки, що вимагало від рукодільниць надзвичайної майстерності. Щоб підсилити загальну виразність вишивки, в ній використовували два або більше типів швів: наприклад, прозорі із гладдю. Дуже популярною була й ажурна вишивка.

Автономна Республіка Крим

Кримські татарки любили вишивати. Природно, що їхня вишивка відрізняється від більшості типових на материковій Україні. Важливими тут є контрасти (які можна побачити й на народному верхньому одязі). Вони часто використовують квітчасті орнаменти з ніжними кольорами, правильно підбираючи кожну квітку.

Головні знаки, використовувані майстрами тут такі: жіночій знак — вигнута гілка (егрі дал) — означає мінливість, динамічність, розвиток. Чоловічий — родове дерево — надійність, стійкість та сила. Гвоздика – літня людина. Тюльпани символізують молодих хлопчаків, а рози – жінок. Є також символ «марам», який досить часто зустрічається на вишивці і орнаментах, особливо головних покривалах і поясах з широкої вовняної тканини (учк’урах) – це «дерево життя».